Творчість Тичини
Творчість Павла Тичини органічно злита з історією України. Велика любов до своєї України надихала співця на працю, на творчість. Вірш «Блакить мою душу обвіяла» – один з найніжніших ліричних творів раннього Тичини.
Вірш демонструє зрілість, силу й творчу снагу шістнадцятирічного юнака, який вітався з великим, цікавим, але так мало ще знаним світом.
Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротості трав – Добридень! – я світу сказав.
Уже в цьому ранньому вірші ми бачимо риси майбутнього майстра:
Молодий поет дав неперевершені за своєю красою зразки лірики, гідні зрілого майстра. Рукою людини, яка прагнула глибоко пізнати життя, написано вірш «Розкажи, розкажи мені, поле…» Ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино у гамі найніжніших мінорних почуттів.
Уява наша напрочуд швидко і точно окреслює грані поетової думки, клапоть виснаженого поля,
Ровесником вірша «Розкажи, розкажи мені, поле» є вірш «Коли в твої очі дивлюся», датований теж 1911 роком. У цій поезії теж настрої смутку і печалі, щоправда, з іншої причини: виникає суперечність між ідеалом кохання і зустрінутою юнкою, яка цьому ідеалу не відповідає. В очах коханої дівчини ліричний герой хотів би бачити і відчути красу прозорого неба, ціле море чудових ясних зір, «що десь там горять, усміхаються». Проте йому тільки здається, що він бачить. До туги й суму приєднується ще й розпач:
Ах, очі, ті очі!… Кохана, Чом серце твоє не таке? У вірші «Ой не крийся, природо…» панує інший настрій. Осінь у ньому сприймається якось тепліше, лагідніше. Поет веде розмову з природою в осінню пору, шукаючи в ній своїх принад і краси. З ніжністю звертається поет до природи:
Певно, й серце твоє взолотила печаль, Що така ти ласкава. Й, читаючи цей вірш, ми зберігаємо в собі почуття піднесеності, доброго настрою, уявляючи і довго зберігаючи в пам’яті образ ласкавої, журливої, золотопісенної осені. Поет сприймав себе в обіймах світу, великого й привабливого. Це викликає в нього прагнення збагнути закони життя, визначити місце людини в ньому.
Щире захоплення юнака красою природи, невимушеність і безпосередність, з якими він входив у Життя, породили у Тичини відчуття й сподівання чогось тривожного, неминучого, жаданого:
Моя пісне, вогниста, шалена (Крише небо і котить свій гнів), Ах, розбийся на світлі акорди, Розридайсь – і затихни, як грім…
П. Тичина в «Сонячних кларнетах» зберіг кращі традиції української літератури XIX – початку XX століття, традиції Шевченка, Франка, Коцюбинського і Лесі Українки. «Сонячні кларнети» вписали в історію української літератури сповнену життєстверджуючим пафосом сторінку.