Творчість Л. Толстого як найповніший вияв можливостей реалістичної літератури

Кожному, хто відкриває вперше “Війну і мир”, впадає в очі незвичайна особливість цього роману – численна кількість міркувань на історичні та філософські теми. Багато читачів і зараз вважають, що в романі забагато філософських відступів. Але, на мою думку, Толстой хоче в такий спосіб переконати, що на роман не варто дивитися лише як на художній твір, якому не властиві ані аналітичні мір­кування, ані філософський погляд. Толстой шукає сенс буття людини і в приват­ному житті, і в масштабах історичних. І в цих пошуках він через незначне й

мале пояснює велике. Письменник сміливо зіставляє сцени з приватного життя з епізодами подій історичного значення. Бородінську битву, перемогу над Наполеоном Л. Толстой осмислює передовсім як перемогу справедливості, людяності над злом.

Епічна оповідь надає можливість письменникові показати нам дві війни – “чужу” і “свою”, тобто Аустерліц 1805 року і Вітчизняну війну 1812 року. Сам Толстой зазначав, що йому складно писати про перемогу російської армії, не згадавши спочатку про гірку поразку. Письменник відчув народний характер ві­йни, яку, на його думку, виграли не геніальні полководці, а звичайні солдати

й офіцери. Тож не випадково у своєму романі він детально описує не блискучі штаби і резиденції полководців, а криваве поле бою.

Прагнення до найглибшої життєвої правди аж до “зривання всіх і всіляких масок” – основна ознака художнього реалізму Толстого. Саме тому письмен­ник є неупереджено правдивим у відтворенні динаміки характеру, “діалектики душі” його улюблених героїв. Він не приховує, наприклад, що П’єр Безухов спо­чатку жив у нестримному розгулі, що Наташа зрадила князя Андрія. У центрі уваги письменника – реальне життя з усіма його незручностями й несподіван­ками. Примітно, що Толстой не розділяє в романі приватне й історичне, зайвий раз підкреслюючи це епізодами, в яких герої вже опиняються в ситуації випро­бування. У нього Микола Ростов, граючи в карти з Долоховим, “молиться Богу, як він молився на полі битви на Амштеттенському мосту”, а в бою під Острів­ною скаче “навперейми засмученим рядам французьких драгунів з почуттям, з яким він мчав навперейми вовку”. Пригадаймо також, як смертельно поране­ний князь Андрій раптом “згадав Наташу такою, якою він бачив її вперше на ба­лу 1810 року, з тонкою шиєю і тонкими руками, з переляканим, щасливим об­личчям, і любов і ніжність до неї, ще жвавіше і сильніше, ніж будь-коли, прокинулися в його душі”.

Як у житті все змінюється, розвивається, рухається вперед, так і душевне жит­тя своїх героїв письменник описує як складний процес різних настроїв і глибоких криз. Герої його і люблять, і страждають, і шукають, і сумніваються, і помиляють­ся, і вірять. Так, глибоких суперечностей, пошуків і зривів сповнене життя П’єра Безухова. Долохов, якого автор зображує як циніка і відчайдушного гульвісу, вод­ночас постає перед нами як ніжний, відданий син. Пригадаймо також образи Ан­дрія Волконського і Наташі Ростової, у яких чи не найповніше виявляється толстовська “діалектика душі”, вся складність і “плинність” людського характеру.

Самі прийоми зображення героїв у Толстого надзвичайно різноманітні й не­повторні. Так, даючи портретний опис людини, Толстой зазвичай підкреслює в ній якусь деталь, рису, наполегливо її повторюючи згодом. Такими є, наприклад, “променисті очі і важка хода” Марії Волконської, “коротка верхня губка з вусиками” у дружини Андрія Волконського, масивність і незграбність П’єра.

Людей з примітивною психологією, позбавлених складних душевних переживань, Толстой зображує лише через портретні характеристики. Так, самовпев­неність, звичку до владарювання і аристократичну пихатість князя Василя пись­менник відтворив однією фразою: він “не вмів ходити навшпиньки”.

Щоб зірвати з героїв маски, показати їх справжнє обличчя, автор широко й майстерно використовує жести, погляди, посмішки, інтонації, мимовільні ру­хи своїх героїв. Надзвичайно промовистою тут є сцена зустрічі Василя Курагіна з фрейліною Шерер. Марнославство, самовдоволення князя Василя добре відтворено “світлим виразом його плоского обличчя”, “тихими і поблажливими інтонаціями” його мовлення, які властиві… значній особі”, його “холодним і нудьгуючим тоном”, “його у більшості випадків позірною, завченою, по-світськи люб’язною усмішкою”. Аж раптом Шерер у розмові згадала про його си­нів. Це було найболючіше місце князя. “Іполит, принаймні, спокійний дурень, а Анатоль – неспокійний. Ось єдина відмінність”,- сказав той, “посміхаючись більш природно, ніж звичайно, і при цьому особливо різко виявляючи у сфор­мованих біля його рота зморшках щось несподівано грубе і неприємне”. Так, через вираз обличчя й інтонації реплік князя Курагіна, автор розкриває жорсто­ку байдужість цього аристократа.

Толстой розповідає про людей, які шкодують, прагнуть, йдуть до мети, але отримують в результаті щось інше. Життя в його романі завжди є несподіваним, причому це стосується і загальних, історичних подій, і окремих людей (князь Андрій, Наташа), які не можуть жити тільки за особистими уподобаннями. Як пояснити цю розбіжність? Очевидно, відповідь слід шукати у того ж таки Толстого, який вважав, що кожна людина є учасником історії, отже, хід історії за­лежить не лише від фатуму, від рішень імператорів і полководців, а й від того, що кожна людина здійснює у своєму житті.

Визначальною особливістю творчості Толстого є вивчення моральної сторо­ни людського буття. Джерело зла Толстой вбачав у духовній недосконалості особистості, і тому найважливіше місце відводив моральній самооцінці людини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Творчість Л. Толстого як найповніший вияв можливостей реалістичної літератури