Творчий геній предків
Застояні коні, вибиваючи гнізда в снігу, з польової дороги вихоплюються на вузьку просіку, і вже на їхніх рухливих віях не тремтить світанкова паморозь. Обабіч, між чорнокорими берестами і голубою грабиною, рожевіють обрідкуваті березняки, неясним весняним туманом губляться у глибині дібров. І Тадею Станіславовичу здається, що ці берези вдалині окутані власним диханням.
Він закоханими очима дивиться на передвесняний плач природи, безмір’я таких до болю знайомих гаїв, на пронизані промінням прогалини, на чітке, мов небом підмальоване,
Ні, що не кажи, а благороднішим стаєш, коли перед душею розкривається, мов оті дальні гайки, нове привілля. Можна сотні разів читати про
Так і з ним було нещодавно на Камчатці, коли він, їдучи на нартах, уночі, у сніговому безмір’ї, під фантастичною чашею північного сяйва, неждано почув: “Козака несуть і коня ведуть…” Чи думав колись у дні Запорозької Січі невідомий співець-нетяга, припадаючи осліплим видом до кобзи, що його пісня від п’янких південних степів дійде до напівзабутої землі холоду й снігу?! Але і це не край, а початок її дороги: усе сутнє кожного народу рано чи пізно приб’ється до інших народів і оживе іншим життям на всіх материках! Невідомий співаче, твої вільнолюбні очі вибрав залізом хижий ординець, але не той помер, кого спіткала смерть, а той, хто несе свою душу на торг чи поклін.
Боже мій, ,що може зробити з людиною геніальне поєднання звука і слова! Коли б вони враз одним пориванням, одними добрими чарами охопили всіх-усіх людей, то, здається, і зла не було б на землі! І коли хто цього не розуміє, коли його не огортали, не сповивали крила народного духу, хай не вважає, що він жив на світі. А йому, Тадею, варто прожити життя навіть для того, щоб по-справжньому збагнути творчий геній предків, щоб збирати по убогих селянських оселях. не подать, а гомін і відгомін справжньої поезії, від якої, мов од мужицької сорочки, відцурались блякло-манірні поети. І трясця їхній матері! А він буде збирати і, як уміє, писати про народну пісню, овіяну то суворим подихом Запорожжя, то ординськими димами, то поганською давністю, то мрійними і сумовитими чарами любові. (М. Стельмах)
(1 votes, average: 5,00 out of 5)