Твір-роздум за повістю М. Хвильового “Сентиментальна історія”
Нова доба вимагає нових героїв, нових персонажів. Революційні перетворення 1917 року породили ціле покоління людей, захоплених ідеєю, відданих їй, фанатично вірних. Такі нові герої могли піднімати маси на боротьбу, їм вірили, та вони й самі беззастережно вірили в користь того, що відбувається. Звичайно, вони знайшли своє відображення в літературних творах різних авторів. Особливо цікаво спостерігати, як створює свою “нову людину” Микола Хвильовий – захоплений романтик революції та її перший скептик і критик.
На увагу заслуговує повість
Дівчина, як мені здається, живе тільки для себе. Так, вона виконує громадські обов’язки, але боїться світу, з яким навіть не намагається боротися: вона не зуміла (чи не схотіла) врятувати від смерті свою сусідку – товаришку Уляну, звинувачуючи в цьому Бога: “Ну, Боженько! Чому ж ти не відчинив дверей, коли до мене стукала раба твоя Уляна? Ну? Вона хоче відшукати сильного і великого чоловіка, який допоможе їй, “і тоді станеться чудо”, але це “чудо” для Б’янки – це тільки думки про власну цнотливість, про кохання і про те, як спокусити цього чоловіка. Віддатися першому стрічному, який до того ж тобі шалено неприємний, аби тільки зробити боляче іншому, – чи це не справжній “героїчний вчинок”?
Тому для мене героїня “Сентиментальної історії” не є прикладом сильної української жінки, яка здатна відстоювати свої переконання, бути підтримкою іншим, віддавати свої сили і життя переконанням. Єдиною заслугою Б’янки можна вважати те, що вона все Ж таки намагалася якось жити і виживати в складний час “якоїсь нової дичавини”, коли над світом “зашуміла модернізована тайга азіатщини” і “тільки зрідка проривалися молоді вітерці”.