Релігійність доби атеїзму: «Сентиментальна історія» Хвильового, «Людина і зброя» Гончара

Одним із живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в «прогрес» – технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує докази деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, «людство йде вперед, людина лишається на місці».

Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталості людських потреб, у тому числі и релігійних. Для цього варто проаналізувати свідоцтва того часу, наприклад, художні твори.

В основі оповідання Миколи Хвильового – «сентиментальна

історія» Б’янки. Ця жінка представляє новий тип української людини – людини доби «активного романтизму» або «романтики вітаїзму». Це сильна, вольова натура, яку не задовольняє буденне існування. До поклоніння революції її «навернув» брат, який загинув на фронті. Це був «дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями її богами», але у мирний час ідея світової революції не здатна наповнити людське життя.

Комсомольський (або, за старою вимовою, комольський) осередок у її селі роз’їдає формалізм і «нова дичавина… азіатчини» (натяк на вторинність, приниження українців російською

компартією, про це також писав Борис Антоненко-Давидович у повісті «Смерть»), і побожне ставлення Б’янки до старих ідеалів не знаходить підтримки: «Мені було відкрито дорогу до комолу, але я рішуче відмовилась вступити туди. Мене ненавиділи за це, бо знали, чому я стою осторонь. (…)

Я памятала, скільки відважних комольців загинули в часи горожанської вжни, і частенько десь у кутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолі, була якась розгнузданість. Я прилюдно говорила про це, і мене н ази в ал и реакціонеркою».

Шукаючи смисл свого життя, вона залишає сім’ю, їде до міста й гам наполегливою працею забезпечує собі побутову свободу. Вона шукає тих «велетнів і богів» – надлюдей, які були б зразком для неї та її товариством.

фактично, шукає комуністичних «святих». Але зустрічає тільки втому й розчарування: «- …Я вам заздрю тому, що ви (Б’янко) людина нового покоління, і для вас наші терзання – порожній звук. …Справа в тому, що ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не зможете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. (…) Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався и робив нас ідеальними, мало того. ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди».

Сучасне місто – царство плоті й розпусти. Діловод Кук свій потяг до Б’янки не готовий підкріпити своєю відповідальністю й турботою. Сіроока журналістка – бісексуалка й садистка, цікавиться містичними вченнями й пропонує Б’янці торгувати своїм тілом. Товариш Бе – п’яниця, паскудник і садист – систематично лупить свою жінку Уляну, яка психологічно залежить від нього, кінець-кінцем убиваючи її. Остання надія Б’янки – художник Чаргар – не спишіть за її рахунок вдовольняти статеві інстинкти, але виказує слабкість, ницість духу й мріє про міщанське сите «животіння». Типова богошукачка, Б’янка страждає від нереалізованого альтруїзму й безцільності існування.

Нарешті, її душевні потреби знаходять одверто релігійне рішення: вона знаходить стару ікону Спасителя й ночами простоює на колінах перед нею. Однієї ночі вона лягає спати й декілька разів прокидається від стуку в двері. Стук триває всю ніч, але Б’янка так і не відкрила, ображена на пізнє вторгнення. Вранці вона знаходить за дверима труп Уляни, яка шукала в неї порятунку від рук товариша Бе. Найслабший момент твору – її реакція на побачене: вона звинувачує… Бога в тому, що він не відчинив дверей тоді, коли вона не побажала навіть спитати, хто стукав, і ножем розбиває ікону.

Чому г ероїня «Сентиментальної історії» вчиняє такий алогічний учинок? По-перше, такий хід, можливо, характерний для романтиків-фантазерів, котрі відповідальність за людські злочинства покладають на Бога, ігноруючи факти. По-друге, це наслідок невір’я самого митця. По-третє, «пролетарський» письменник і чекіст Хвильовий не міг в одних текстах писати про свої розстріли монашок («Я (Романтика)»), а в інших здійснювати пропаганду традиційної релігійності.

Але в 1959 році, коли Олесь Гончар творив роман «Людина і зброя» статус релігії в Радянському Союзі сильно змінився, у порівнянні з 1928 роком коли Хвильовий оприлюднив «Сентиментальну історію». Тому в творі Гончара проаналізуємо один-єдинии епізод, котрий не стає від того менш значущим показовим.

Затгін Богдана Колосовського воює на окупованому боці Дніпра й не встигає переправитися до зриву греблі Дніпрельстану. Намагаючись вийти з оточення, вони йдуть серпневими степами, страждаючи від спраги, голоду й виснаження. Забрідають на птахоферму імені Енгельса, де в хаті знаходять, мабуть, усіх місцевих дівчат… навколішках перед іконою відрубаної голови Івана Хрестителя.

«- А ви вже, значить, молитесь? – підступив до дівчат заградотрядник…

І не соромно? А ще ж, мабуть, і комсомолки?

А що ж нам зостається, хоч і комсомолки…

Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там… у стратосфері…

Та хіба вони віруючі? – вимовила жінка. – Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то її молитися почали.

– За те. щоб наші повернулись…

– Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і все таке інше, – в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка. – Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії…

Це просто смішно, – каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно». Останні слова прозоро вказують на авторове ставлення до описаного. Дійсно, воєнні щоденники, скажімо, Аркадія Любченка й Олександра Довженка підтверджують те, що жах і невизначеність цього часу перетворили усіх «атеїстів» на ревних віруючих. Ці комсомолки не вміють молитися, тому в молитві промовляють… вірші Шевченка й Лесі Українки. Ікона «від старших зосталась», як символ звязку поколінь, духовної тяглості українського народу. Це богослужіння – потреба фізичного виживання, яка шукає виходу в релігійній сфері. Вони не знають Бога, не прагнуть його пізнати, не аналізують політичного й духовного тупику Радянського Союзу й свого життя, а тільки

просять, щоб повернувся попереднії безбожний лад.

У такий спосіб, сучасне життя демонструє нашу нездатність скласти іспити долі своїми силами. Сучасна людина не менше залежить від провидіння Божого, ніж у бронзовий вік. Смертельна небезпека («Людина і зброя») чи потреби душі в час, коли побутові проблеми вирішено («Сентиментальна історія», оголошують прагнення людини до вічного люблячого Бога, який єдиний може дати реальне опертя в житті.






Твір роздум чого не можна купити за гроші.
Релігійність доби атеїзму: «Сентиментальна історія» Хвильового, «Людина і зброя» Гончара