Твір по новелі М. Хвильового “Я (Романтика)”

Новела “Я” має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ Матері: “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія”. Зринає той образ як спогад, як марення в стомленого в жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетінь з’являється’ образ матері: “Воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.

Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна…

І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”. Читаємо, і мінорний настрій огортає нас (“тиха жура”, “добрість безмежна” і отой “неможливий біль”, “незносна мука”, що “тепліють у лампаді фанатизму”). Та поступово наростає тривога, насувається гроза: “там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають і піняться гори”. І те передгроззя гасить спогади сина, який на одну мить полинув у дитинство, юність, де дзвеніли “росяні ранки і падали перламутри”, де “шелестіли вечори біля тополь”. Але отой “душевний
грім”, який от-от розітне небо, відриває сина від спогадів про матір, бо “насуваються дві грози”, і син бачить: “в її очах дві хрустальні росинки”. І син чує: “Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі”.

Цей тривожний ліричний зачин допоможе відчути всю повноту трагедії, яка розігрується перед нами, зрозуміти дилему гуманності і фанатизму, яку поставив письменник перед читачем, пізнати страшну суперечність між людяністю і сліпою відданістю абстрактній ідеї. Пізнати і застерегти?!

Скільки ніжності, тепла, доброти ми відчули, вперше зіткнувшись з її сином, сином Марії, який “зовсім замучив себе”, “її м’ятежний син, у безкінечних походах – битвах”. Ми зворушені, коли у хвилини втоми йому згадується: “Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…”, або коли перед його очима “проходили неможливі дні”, тоді “в далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілися дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То – молоде загір’я”. І разючим контрастом до марень-спогадів, до змальованих ніжними акварельними мазками образів матері і “її м’ятежео-іч сина” розгортаються наступні картини, сповнені драматичних тривог і трагедійних подій.

Контраст. Але не механічне протиставлення світлого і чорного, а вмотивоване розкриття, анатомічне дослідження психології Добра і Зла, які живуть у душі цієї людини. Письменник, ніби хоче простежити процес роздвоєння людського Я. У помешканні “фантастичного” палацу-будинку розстріляного шляхтича засідає “чорний трибунал комуни”. На чолі трибуналу – син Марії: “бандит” – за однією термінологією, “інсургент” – за другою. І ми хочемо вірити, що він’не бандит, що він’добрий і ніжний син Марії, покликаний революцією чинити справедливість. Тим більше, що сам говорить: “Я – чекіст, але я і людина”. Цією людиною керує класова ненависть. Він з презирством розглядає “химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії”. Бачить і неприхо-и.’іііу ненависть до себе: “Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна, княжата – в темряві столітніх дубів”. Здається, тут насправді має чинитися справедливий Суд іменем народної революції. Чому ж тоді, коли збирається цей “чорний трибунал”, “з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть”? Чому тоді “обиватель” стверджує: “тут засідає садизм”? Не пролетарій, не революціонер – “обиватель”.

ПисьменниК показує і весь “механізм” роботи “чорного трибуналу”. Особливо яскраво це зображено в сцені, коли судять “женщину в траурі й мужчину в пенсне”. За що ж їх судять? За те, що в них було зібрання на приватній квартирі, що вони філософи і шукають правди, що вони говорять про Христа як спасителя світу, про інших філософів і пророків, про нового Месію, про кризу в Європі і Азії. І головне, що цей процес подається без найменшої нотки іронії чи сарказму. Все на найвищому рівні правосуддя. Не як жарт і не як сарказм сприймається і вирок: “Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека? – “Розстрілять”!

Новела написана в 1924 році. А саме такі “докази” і такі глибокомудрі “вироки” будуть віддані революції чекісти виносити впродовж багатьох років. І тому ніякі сльози, ніякі спростування не могли похитнути віри, що вони, комунари “чорного трибуналу”, вершать справедливий суд над ворогами революції. В ім’я революції, в Ім’я світлого майбутнього людства не зупинить їх рідна кров ні брата, ні сина, ні батька, ні матері. Бо це була “єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни”. І хоч іноді главковерху “нудило під серцем”, і “не ридать, а плакати дрібненькими сльозами” хотілося йому, “як в дитинстві, на теплих грудях” матері, зупинити цей страшний кривавий шал було неможливо, бо “це була дійсність: справжня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть”. Ось чому син мусив застрелити матір. Ось чому в ім’я ревоюції, в ім’я єдиної дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни син повинен стріляти в матір: “Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”.

Це був справжній революціонер. Саме до такого висновку підводить нас письменник. Це гірко, страшно, але це так. І страшно тому, що це не бездушний дегенерат. Це людина, яка мислить, співставляє, робить логічні висновки, але яка в критичну хвилину “голови не загубила”. Він мучиться: “Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я вже знав, як я зроблю”. “Я мушу бути послідовним!” Страшно й тому, що “вина” Марії, як і тих черниць, тільки в тому, що “вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни”. І тільки! Але ж “главковерх чорного трибуналу комуни виконував свої обов’язки перед революцією”. І не міг він відступити від цього сліпого обов’язку, не міг він прийняти пропозицію Андрюші відпустити матір, ні, тим більше, пораду дегенерата: “Ваша мати там? Робіть, що хочете!” Він лишається кришталево чистий перед ідеєю, якій він служить: “Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.

Цими сумними словами закінчує свою трагічну новелу М. Хвильовий.






Твір на тему тарас бульба.
Твір по новелі М. Хвильового “Я (Романтика)”