Твір по новелі М. Хвильового “Кіт у чоботях”

М. Хвильовий – письменник, народжений революцією, нею покликаний до творчості. Тому революція в його творах часто з’являється в образі Матері, в образі Марії, в образі Жінки. Своєрідним символом, вірніше, справжнім образом революції виступає жінка в новелі “Кіт у чоботях”, товариш Жучок. З глибокою задушевністю, сонячною привабливістю малює митець отого “кота в чоботях”, товариша Жучка – жінку, яка поряд із самовідданими борцями безстрашно долає труднощі, аби вибороти щасливе майбуття людині.

Прозаїк не малює, він гаптує.

І в своє мереживо вкладає всю душу, все тепло. Йому так хочеться відтворити справжній величний образ жінки-борця і жінки з прекрасним і ніжним серцем. Письменник простежує, як духовно зростає, мужніє, усвідомлює велич своїх діянь проста жінка з села, яка з бійцями пройшла “з краю в край нашу запашну червінську революцію”, яка ходить “по бур’янах революції”.

Новела “Кіт у чоботях” може бути блискучою ілюстрацією до імпресіоністичної манери письма, і не тільки в тематичному плані чи в техніці, а в загальній світоглядній настанові – в умінні зображувати не типовий характер, а колоритну індивідуальність.

“Отже, про глухе слово: Гапка, Гапка – глухе, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.

А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом чи сріблом”. І письменник гаптує. Він весь в роздумах, в пошуках тик художніх засобів, які б допомогли йому проспівати ту сподівану пісню “муралям революції” і насамперед – жінці. Бо. треба, щоб це була “пісня пісень, треба, щоб був – Гімн”.

Письменних навіть виділяє слово гімн в окремий, новий рядок, і пише його з великої літери: Гімн. Та закрадаються сумніви: “хіба я створю гімн “коту в чоботях”, щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?”

“Хіба я створю гімн?” – ставить він ще раз запитаний і намагається дальшою розповіддю справді проспівати гімн ЖІНЦІ, яка віддала всю себе революції і яка… яка потім, на жаль, стала зайвою в житті. А далі письменник короткими, але досить іскристими штрихами подає нам портрет “кота в чоботях”.

Ця жінка не закінчувала гімназій (“Гімназія – для панів. А для нас – дзуськи!”), але вміла говорити з солдатами, виступати: “Вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише рота роззявляли”. Пройшла вона – товариш Жучок – “кіт у чоботях” – безкінечними дорогами революції: “Схід. Захід, Північ. Південь”. “Мчали місяці… Минуло… я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора, а може, позавчора, а може, промайнуло двісті літ?” Відгриміли війни і революції, наступили інші часи. І як же Жучок? Де вона? Пригадуєте, на початку новели: “сьогодні в степах кінноти не чути…”

“Зникли, розійшлися по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки”. Вона тепер секретар ком’ячейки. Це вона пише “сувору” записку своєму бойовому товаришу: “Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Прєдлагаю нє-.мєдлєнно зарегістріроваться в ячєйкє”.

У дні революції вона була стримана, чиста і чесна, морально стійка і витримана, як і подобає бути жінці “із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото…” І вона була закохана: “Знаємо, що не всім “дзуськи”! – у нас є молодий “пареньок”. Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обнімав її: і вона мовчала. І ця жінка, як і всі інші, вірила: “Зав’язка – жовтень, а розв’язка – сонячний вік, і до нього йдемо…”

І ось прийшли… До того “сонячного віку”…

Уважно Прочитайте сцену зустрічі “кота в чоботях” з однополчанином, автором новели Миколою Хвильовим… Ви відчуєте, скільки жалю, болю, теплої іронії приховано в словах: “Ясно: минуло стількито часу. Товариш Жучок дочитала – прочитала “Что такое коммунизм…” І тільки”. Прочитала – і тільки. Не зрозуміла. Не уяснила. Не збагнула, як і сотні, тисячі не дійшли до його суті. Але і товариш Жучок, і ті партійні товариші уяснили інше, що вони керівники, вони вершителі людських доль: “Ходить “кіт у чоботях” по бур’янах революції і, може, й сам не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає й пише: “Прєдлагаю зарегістріроваться…”

Звідси й починається руйнація душі. Людина втрачає людське обличчя… Це вже не людина, а ходяча інструкщя, це механізм, робот. Перед нами вже не той “кіт у чоботях”, з яким ми зустрімалися в дні революції, якій хотілося письменникові проспівати пісню, щоб то “була пісня пісень”, щоб то був Гімн. Перед нами інший “кіт у чоботях”. “Зник “кіт у чоботях” у глухих нетрях революції. Зник товариш Жучок”. Ось трагедія життя людини, трагедія революції.

І хоч на якусь мить засвітився вогник у “того” першого Жучка, і “той” Жучок заговорив по-людськи і розповів про свої нелегкі дні юності, але вже їй не змінитися. Над людьми вчинено злочин. Вчитайтеся в останні рядки новели:

“Я не збираюся викликати у вас сльозу. А от маленький подвиг – це без сумніву”.

Що це за подвиг? Чи не гіркою іронією звучить це слово “подвиг” у такому контексті – “загублено справжніх Жучків, з’явилися Жучки під номерами 2, З, 4… І не знаю, ще скільки є”. “А чий? – ставить автор запитання і пропонує: – Подумайте”.






Що вище істина чи дружба.
Твір по новелі М. Хвильового “Кіт у чоботях”