Трагізм образу української дівчини-покритки в поемі Т. Шевченка “Катерина”
Що може бути в житті кращим за юність? Здається, весь світ співає і радіє разом з тобою. Сонце світить якось по-особливому, неначе яскравіше і лагідніше, ніж раніше. Пташки співають тільки для тебе, цвітуть сади тільки для тебе…
Але чи завжди так було? Погляньмо на Україну часів кріпаччини. Прекрасна, недоторкана природа. Квітнуть вишневі і яблуневі сади, біленькі чепурненькі хатки визирають із верболозу. Люди змучені, понурені, забиті важкою, непосильною працею. Про яке щастя можна говорити, дивлячись на страшні картини людської недолі?
У
“Наймичка”, “Сова”, “Катерина”, “Лілея”… Таких поезій Кобзаря не перерахувати.
Постійна увага поета до трагічного становища жінки за часів кріпацтва не випадкова. Це є ніби особистим горем поета. Варто згадати перше кохання Г. Шевченка Оксану Коваленко, яка стала жертвою кріпосницького ладу. Та й старша сестра поета Катерина змушена була коритися волі чужих людей, щоб мати хоча б щось для прожиття. Молодші сестри
От і виливаються на папір перші рядки майбутньої поеми…
Сумна доля Катерини, дівчини-покритки, дивиться на нас заплаканими очима.
У своїй поемі автор показав нам масштабне суспільне явище покріпаченої України, долю багатьох дівчат, жертв нещасливого кохання.
Трагічна доля головної героїні. Покохала вона панича-офіцера. Всю себе віддала йому. Думала, що це взаємно. А він поїхав і не озирнувся. Жодного разу не згадав про неї; поїхав назавжди. І все б нічого: пережилося б і забулося, якби і не дитина. І вже не знає Катерина, чи плакати, чи радіти. З одного боку, це ж дитина, його дитина. Але з іншого боку – що скажуть люди?
Жорстокі люди “у всі дзвони дзвонять”. Неслава пішла по селу, чутки дійшли й до батьків.
Сидить батько кінець стола,
На руки схилився…
Не дивиться на світ Божий:
Тяжко зажурився.
… Доню моя,
Що ти наробила?
Змучені обставинами життя, безсилі протистояти осудові односельців, батьки виганяють дівчину з хати. Без грошей, з малою дитиною на руках іде вона у світ. Чи могли вони вчинити інакше? Гадаю, що ні. Бо Україна тих часів була забобонною. Тоді думка оточення завжди ставилася вище за любов до рідних.
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Розпитавши дорогу у Московщину, Катерина просить у людей милостиню. Не для себе просить, для малого чорнявого Івана, що лежить на руках.
Зустріч з батьком сина завдала їй пекучого болю. Вперше вона подивилась правді в очі. Реально, без прикрас, поглянула на світ, жорстокий і байдужий, уявила майбутнє сина-байстрюка.
“Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш!”
Москаль зневажив матір свого сина, обізвав “дурою”, “безумною”. Увесь світ змінився для Катерини. День ніби змінився на ніч. Життя втратило сенс – для чого жити?
… Шубовсь у воду! –
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала…
Як пересторога необачним, необдуманим крокам дівчат звучать рядки поеми “Катерина”:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди,
Роблять лихо з вами.
І між рядками ніби чується голос Шевченка: “Вчитайтеся, вдумайтеся, збагніть історію Катерини, щоб у вашому житті не повторилася її доля”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)