Твір роздум над поемою “Катерина” Т. Шевченка


Багато В нашій літературі було творів про тяжке життя жінок. Але, на мою думку, шедеврами української літератури є поеми Т. Шевченка “Катерина” та “Наймичка”. “Катерина” – драма життя селянської жінки, що й зараз хвилює душу, змушує по-іншому. дивитися на світ. Ще в перших рядках застерігає Т. Шевченко:

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люди,

Роблять лихо з вами. Але нічого не значить для Катерини застереження ні батька, ні матері, ні пересуди сусідів. Вона кохає “свого Івана” щиро, віддано, “як знало серденько”. Заради цього кохання ладна Катруся піти на все. Бо за милого “любо й потужити”. Я гадаю, що така дівчина заслуговує щасливої долі – долі жити разом з милим, коханим, мати міцну сім’ю. Але натомість стає вона покриткою, руйнуються всі її мрії, всі надії. Мені здається, що це найстрашніше у житті. Не милує Катерину доля: народила вона сина-безбатченка, до цього ще й батьки відвертаються від неї:

Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати.

Іде Катерина з рідної домівки, у широкий, незнаний світ шукати батька свого сина, йде, бо все ще вірить у кохання. Вражають мене своєю ліричністю та драматичністю рядки про те, як збирається вона у далеку путь. Здається, що ніби стають перед очима живі картини: не прощають батьки доньку, рветься на шматки

серце. Болісно на це дивитися. Як хочеться допомогти цій змученій незгодами жінці, якій треба захищати крихітку-дитину! Ось вона бере з-під батьківської вишні землю на згадку про домівку, щоб у чужому краї поклали чужі люди на її могилу:

А своєї ся крихотка Ладо мною ляже Та про долю, моє горе

Чужим людям скаже. Так, цій дитині призначена нелегка доля – доля жити серед чужих людей, доля чути завжди страшне слово “байстря”. Стискає серце від жалю, і здається, що й сам Шевченко плаче разом зі своєю Катериною, тому й називає її “серце моє”. Вражає кривда, що її бачить героїня на кожному кроці: і люди знущаються, москалі сміються з неї. Але ще є надія у серці Катерини. Зігріває вона її зламану, знівечену душу, хоч з кожним кроком, з кожною нічкою, що їй довелося провести під тином, та ще й з немовлям на руках, тане ця надія, надія знайти коханого, віддати йому сина. Адже діти ні в чому не винні…

На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята.

Отака доля чекає безбатченків; тому й хоче Катерина позбавити свого сина такої долі. Скільки розпачу вкладає автор у вуста героїні, скільки сліз та суму, скільки невимовної туги!

Якщо для москаля кохання – це іграшка, забава, то для Катерини – це дуже серйозно. І дитина – плід кохання, що зв’язує назавжди закохані серця. Не змогла винести вірна Катруся зради, тому що зраджено не тільки кохання, її, зраджено й сина, дитину, що не повинна відповідати за гріхи батьків. Останні слова її, звернені до сина, його вона поклала просто на шляху, були:

“Оставайся шукать батька, А я вже шукала”.

Взяла її тіло холодна вода, не залишивши навіть сліду. Тільки бідне байстря, що, ні родини, ні хатини, навіть батько ніколи не впізнає, а як впізнає, то відцурається. Буде ця дитина жебракувати, будуть з неї знущатися, бо безбатченку не всміхнеться доля, незважаючи на чорні брови. Я гадаю, що в образі Катерини уособлена трагічна доля жінок України, зневажених, розбитих злиднями та несправедливістю. Як болісно мати дитину від коханого, якої він зрікається, цурається! І мені здається, що іншого виходу для цієї жінки не було – сам Т. Шевченко пише:

Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала, Дунув вітер понад ставом – сліду не стало.

І все ж таки хочеться вірити, що її сину всміхнулася доля, щаслива доля!



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз вірша довкола жовтий вечір ліг.
Твір роздум над поемою “Катерина” Т. Шевченка