Трагізм образу матері в поезії Т. Шевченка

І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, будуть люди на землі.

Т Г. Шевченко

Мати… Найрідніша і найсвятіша людина на землі. Це їй ми завдячуємо своїм життям, своїми радощами й перемогами, усім, що маємо в житті. Мабуть, саме тому тема матері завжди була, є й вічно залишатиметься у творчості наших пись­менників.

Але немає в світовій літературі’ іншого поета, який би так ніжно, з любов’ю оспівав у своїй творчості жінку-матір усієї землі, берегиню, продовжувачку роду.

Нічого кращого немає, Як тая мати

молодая З своїм дитяточком малим.

“Такого полум’яного культу материнства, – писав М. Рильський, – такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з по­етів світу”.

Доля жінки – це трагічна доля його матері, котру передчасно “ще молодую у могилу нужда та праця положила”.

Жінка в Шевченка – страдниця: на панщині вона працювала нарівні з чоло­віками, там її шмагав канчуками осавула. Вдома виконувала всю хатню роботу, народжувана, годувала, виховувала дітей. І в цих нестерпних умовах зберегла до­броту, що променіла, наче сонце, любов, красу:

На панщині пшеницю жала,

Втомилася, не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку під снопом. Розповила, нагодувала, Попестила…

І гнівний Шевченко стає на захист потоптаних прав жінки, матері. Його жі­ночі образи – це незагоєна, найболючіша рана серця. Ось деякі назви творів про жінок: “Наймичка”, “Катерина”, “Відьма”, “Причинна”, “Слепая”… Ці назви не випадкові.

Однак лише поема “Відьма” – це звинувачувальний акт тодішньому гноби­тельському ладові, що довів до такого стану жінку-матір:

…Жать і страх!

В свитині латаній дрижала

Якась людина…

…Се не мара.

Моя се мати і сестра,

Моя се відьма, щоб ви зали.

Кожна жінка-жертва для поета – рідна. Він плаче її гіркими слізьми, мучить­ся її нестерпними муками. Поеми Шевченка кличуть до помсти над тими, хто по­топтав жіночу честь, гідність, щастя.

Згадаймо “Катерину”, трагедію юної покритки, збезчещеної паничем-офіцєром. Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій “гріх” му­сить спокутувати.

Серце її ціпеніє від болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка “як ягідку, як пташечку кохала ростила” свою доню, свій “цвіт роже­вий”. У словах нещасної матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дити­ни, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Ми бачимо, як Катерина, не­мов та чайка-небога, скиглить, плаче над своєю дитиною і власною гіркою долею. Знайшовши коханого, вона уклінно просить не цуратися її, готова принести себе у жертву – бути йому наймичкою:

Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина.

Образи Шевченкових жінок-матерів не тільки багатостраждальні, а й, як пра­вило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку – матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної кра­си і материнської величі.

Такими є Ганна з поеми “Наймичка”, Оксана з поеми “Слепая”, Катерина і Марія з однойменних поем.

Ганна з поеми “Наймичка” теж покритка, але вона залишається жити зара­ди свого сина. її материнська любов така могутня, що здатна принести життя в жертву заради щастя сина. Життя Ганни – материнський подвиг. Вона відмов­ляється навіть бути весільною матір’ю у свого сина і лише перед смертю розкри­ває правду…

Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материн­ство, уславляв вірність і ширість. Його невмируще:

А буде син, і буде мати, 1 будуть люди на землі, –

Стало своєрідним заповітом для багатьох поколінь і є ним для нас нині, коли ми, нарешті, взялися за будівництво власної хати, бо тільки

В своїй хаті своя правда, І сила, і воля.






Закони моралі найкращі життєві орієнтири.
Трагізм образу матері в поезії Т. Шевченка