Тема збереження історичної пам’яті в поемі “Євшан-зілля”
Для кожної людини надзвичайно важливо знати й відчувати, що вона не сама в цьому світі, що в неї є рідні, що на неї завжди чекають і їй є куди повернутися. Де б ми не були, які б дива не бачили, але справжній затишок можна знайти лише вдома, у рідній країні. Тільки тут радість буде справжньою, а горе розділять близькі по духу й крові люди. Любов до рідного краю є необхідною складовою гармонійної особистості, щасливої людини. Саме тому ця проблема надзвичайно гостро постає у зламні періоди розвитку людства, тому до неї неодноразово зверталися й звертаються
Темі збереження історичної пам’яті, шанування своєї землі, Батьківщини присвятив поему “Євшан-зілля” Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана, М. Вороний створив цілком оригінальний художній твір.
Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам’ять
М. Вороний не просто переказує сюжет легенди, поет творчо переосмислює літописний текст і надає твору особливо ліричного й водночас драматичного звучання. Старий посланець, розуміючи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже “Там, де пустка замість серця, Порятунку буде!..” І лише застосування магічного євшан-зілля змушують хлопця згадати, хто він є, яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, заплакавши, мовив: “Да лучше на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути”. Саме ці слова винесені в епіграф поеми. М. Вороний наголошує, що в оповіді про половецького хлопця є надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відцурався й забув свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана, що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато і в самій Україні!
У заключних акордах поеми митець звертається вже безпосередньо до України, доля якої бути матір’ю синів, що не шанують, цураються свого роду. Марними є співи кобзарів, “що співали-віщували заповіти благородні”. Ніщо не може змусити народ поважати себе.
Отже, виходить, що “тієї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема, і манівцями Ми блукаєм без дороги!..” Ті,, хто в душі стали манкуртами, не можуть прокинутися й згадати себе.
Риторичним постає питання автора про те, де ж узяти того євша-ну, “того зілля-привороту, Що на певний шлях направить, – Шлях у край свій повороту?!” Таке ж питання можна було би поставити й до багатьох зараз, і дуже хочеться, щоб ми не чекали якогось дивного казкового євшан-зілля, а знайшли в собі сили й бажання бути гідними своєї землі, шанувати себе.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)