Тема ревалюції й громадянської війни
Незвичайно початок роману: “Ішли і йшли й співали “Вічну пам’ять”… Кого ховають?.. “Живаго”. Так, на протиставленні жив і мертваго, будується весь добуток Пастернаку. Основне питання, навколо якого обертається “зовнішнє й внутрішня” життя головних героїв, – відносини з ревалюцією, відношення до ревалюції. Найменше і Юрій Живаго, і сам автор були її супротивниками, найменше вани сперечалися з ходом подій, пручалися ревалюції. Їхнє відношення до історичної дійсності зовсім інше. Вано в тім, щоб сприймати історію, яка
Бузувірства біл і черваних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножили”. Історія доктора Живаго і його близьких – це історія людей, чиє життя спочатку вибите з колії, а потім зруйнована стихією ревалюції. Позбавлення й розруха женуть сім’ю Живаго з обжитого моськовського
У трамвайному вагоні в доктора починається серцевий приступ. “Юрію Андрійовичу не повезло. Він потрапив у несправний вагон, на який увесь час сипалися нещастя…” Перед нами втілення задохнувшейся життя, задохнувшейся тому, що потрапила в ту смугу історичних випробувань і катастроф, що ввійшла в життя Росії з 1917 року. Ця кульмінація підготовлена всім розвитком роману. На його протязі й герой, і автор усе гостріше сприймали події як насильства над життям. Відношення до ревалюції виражалося як з’єднання несумісного: правата відплати, мрія про справедливість – і руйнування, обмеженість, неминучість жертв. На останніх сторінках роману вже через п’ятнадцять років після смерті героя з’являється дочка Живаго ТетянО. Вана перейняла риси Юрія Андрійовича, але нічого не знає про нього: “…ну, звичайно, я дівчина з, без папи, без мами, росла сиротою”.
Ще влітку 1917 року Живаго пророчив: “…опам’ятавшись, ми вже більше не повернемо втраченої пам’яті. Ми забудемо частину минулого й не будемо шукати небувалому пояснення… про Але роман закінчується авторським монологом, приемлющим цей мир, який би він у цей момент не був. Життя в самій собі несе початок вічного відновлення, валю й гармонію. “Щасливий, розчулений спокій за це святе місто й за всю землю, за, що дожила до цього вечора учасників цієї історії і їхніх дітей тиранило їх і охоплювало нечутною музикою щастя, що розлилася далеко навкруги”. Це підсумок любові до життя, до Росії, до даній нам дійсності, який би вана не булО. “Як солодко жити на світі й любити життя! ПРО, як завжди тягне ськазати спасибі самого життя, самому існуванню, ськазати це… наприкінці найтяжчої зими 1920 року”. Ці філософські роздуми виражаються й у циклі віршів, що завершують роман.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)