Що залишу майбутньому дневі, чим ділитися буду з ним
Вся творчість Симоненка – це крик XX віку, і він не пролунав, а “прогримів золотим салютом, молодим повесняним громом” (А. Малишко, “Рядок про Довженка”) й відлунюватиме і в наступні віки.
Прийдешні бачитимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби, отих дідів, які. заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь Онись, Оришок, Насть, що мали б, підвівшись з колін, зійти на п’єдестал найвеличніших пам’ятників, Перехожого, що гордо й натхненно творив ходу, як і отих сірих, відгодованих
Якщо реалізм – реальність, то Василь Симоненко – найвиразніший його представник, бо він разом із літературними побратимами 60-х повернув XX віку його справжню, історичну сутність.
Народила його “найгеніальніша з породіль”, “велика мати” – українська земля, як надію свою – помолодіти і побачити весну, з наказом – стати “жорстким катом недоумства, підлоти й
Його родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щербаня, він починався з духовними обійстями інших родичів – “діда Тараса і прадіда Сковороди”.
“О, якби мені духовний меч! – мріяв про переможну зброю Сковорода. – Я б знищив,., скупість, убив би
Розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю…”
Василь Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став духовним мечем свого покоління, вкладав цю зброю в руки інших – і не його вина, що для декого ця зброя виявилась занадто тяжкою…
І все ж найпершу надію “найгеніальнішої з породіль” він справдив: він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і побачила – є і Василів внесок.
Став він і “жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні”. І знову ж, не його вина, що того зілля на нашій землі так багато, що його вистачить і нинішньому поколінню, і наступним…
Треба тільки пам’ятати, що спопеляючі слова Симоненка диктувалися великою всеосяжною любов’ю, яка ніколи не була руйнівною, а завжди творчою.
Думка про те, що залишає він майбутньому дневі, чим поділиться з нами, – ніколи не покидала Василя Симоненка.
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
Він рано відчув дихання смерті, уже в вісімнадцять років, а в двадцять писав;
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ з’явилась в серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.
Слабка плоть Василя Симоненка не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах – і він, як би не протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності.
Сьогодні бути “співцем громадянської теми” набагато важче, ніж в часи Симоненка: нема державного замовлення, бо держава проголосила відмову від державної ідеології, яка найповніше реалізується в громадянській поезії. Декларувати любов до України в часи Симоненка було і невигідно, і небезпечно, а, сьогодні – банально, а шукати поетичного оновлення не всі готові і здатні. Слідом Симоненка піде той, хто виявить цю здатність.
Не горджуся тим, що українець,
Я цим, як риба річкою, живу. (Чернілевський)
І, як бачимо, дехто вже почув крик XX століття, крик Василя Симоненка. Почує його XXI вік – нація і державність будуть врятовані, і розцвітуть.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)