«Що залишу майбутньому дневі, чим ділитися буду з ним?» (За творчістю Симоненка)

Серед «шістдесятників», чиї твори були заборонені або й зовсім не друкувалися, яскравою зіркою сяє ім’я Василя Симоненка. Ця велична постать символізує найсвятішу традицію української класичної літератури – бути захисницею інтересів простого народу.

Поет прожив всього 28 років, але його творча спадщина не може залишити нас байдужими. Він рано збагнув своє призначення, не боявся його:

Я хочу бути несамовитим,

Я хочу в полум’ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть.

Тліть помаленьку – це

не кредо поета.

Щоб довести це, Василь Симоненко стає духовним мечем свого покоління. З гнівом і сарказмом звертається поет до тих, хто десятиліттями катував народ. «Де зараз ви, кати мого народу?» Але автор вірить у свій народ, у його майбутнє: «Народ мій завжди буде».

Поет став виразником народної совісті, правди, сподівань на те, що прийде справжня демократія. А з нею відродиться духовне житія українського народу. Вірші Василя Симоненка актуальні і сьогодні. Своєю творчістю поет виковує в нас любов до Батьківщини, до матері, до праці, до землі.

Поет, народжений українською землею, залишив свій слід у серцях прийдешніх поколінь:

і на стежках, порослих будяками,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

«Що залишу майбутньому дневі, чим ділитися буду з ним?» (За творчістю Симоненка)