Сенс зображення шляху головного героя у поемі Вергілія “Енеїда”
“Увесь світ знаходився у руках перєможців римлян. Вони володіли і морем, і суходолом, і небом, всіяним зірками, але їм усього було замало! їхні вщент навантажені кораблі борознили моря. Якщо на їхньому шляху зустрічалась затока та невідома раніше земля, де, за чутками, були золоті копальні, місцеві жителі оголошувались ворогами Риму, й доля готувала їм спустошливу війну, щоб римляни могли заволодіти новими скарбами”. Ці рядки були написані римлянином Гаєм Петронієм, приятелем Нерона, одного з найжорстокіших та найнікчемніших правителів
І сьогодні центр уваги зміщується в просторі античної культури від літератури Давньої Греції до кращих взірців літературної спадщини Давнього Риму. Маємо дослідити та усвідомити особливості розвитку й розквіту давньоримської літератури, з’ясувати в ній місце Публія Вергілія Марона та його героїчної епічної поеми
Римляни були воїнами; сповнені войовничого духу, вони прагнули нових земель, багатства й тому мало опікувалися розвитком культури. Жорстокі, вони прагнули до всесвітнього панування, зневажали всіх, хто не був громадянином Риму, вклонялися культу доблесті та патріотизму.
Війни, які вели римляни, а також приборкання, повсталих жителів провінцій приносили Риму величезну кількість рабів. Однак якщо спершу вони й сприяли економічному прогресу й розквіту Римської держави, то пізніше сам інститут рабовласництва перетворився на значні гальма господарчого розвитку суспільства. Десятки, сотні тисяч рабів, якими наповнювали державу, поступово руйнували її економіку. Рабська праця була настільки непродуктивною, дешевою, що не було потреби думати про її технічне оснащення, удосконалення засобів виробництва. Проблеми праці та її інтенсифікації не цікавили античну науку. Якщо враховувати при цьому мізерну зацікавленість раба у результатах своєї праці, то можна уявити, яким був цей результат. Власників латифундій (величезних земельних масивів) не хвилювала та обставина, що вони доводили своїх рабів до межі виснаження сил, а потім замінювали їх іншими, користуючись низькими цінами на невільничих базарах.
Римські ремісники не могли конкурувати з дешевою рабською працею й змушені були поповнювати натовпи римських пролетарів, що жили за рахунок державних утримань і потребували “хліба і видовищ”.
Крім того, інститут рабовласництва завдавав величезних моральних збитків для держави. Можливість безконтрольно проявляти свою владу над рабом, впритул до його вбивства, породжувала у панові найганебиіші інстинкти і в цілому руйнувала моральні основи суспільства, про що свідчать специфічні римські форми розваг, в основі яких була насолода від спостерігання страждань і смерті (людини, тварини).
У давніх римлян була вироблена висока уява про громадянські доблесті. Впродовж усієї своєї історії вони вклонялись культу доблесті. Священним для них було слово “виртус”, в яке вони вкладали ідею мужності, стійкості, хоробрості, самовідданого служіння батьківщині, морального вдосконалення, душевного благородства, краси душі. Найстрашнішим злочином для них було порушення громадянських обов’язків й особливо зрада батьківщині. Вони гордились званням римлянина, високо його цінували. Позбавлення римського громадянства розглядалося ними як велике нещастя, гірше будьякого покарання. їхня історія сповнена прикладів високої громадянської доблесті.
Легенда закарбувала ім’я юнака Гая Муція Сцеволи, який, потрапивши у полон у ворожий табір, поклав праву руку на палаючий жертовник, щоб показати своє презирство до смерті і тортур. Етруський цар Порсена, вражений мужністю героя, дав йому волю й зняв облогу Риму. Так, за легендою, було врятоване місто у 508 р. до н. є.
Римський історик Тіт Лівій розповідає про трьох братів Гораціїв, що стали на поєдинок з трьома братами Куріаціями із сусіднього міста Альба Лонга. Усі загинули, окрім одного Горація, перемога якого забезпечила Риму право першості. Сестра Горація Камілла була нареченою одного із загиблих Куріаціїв і, гірко оплакуючи жениха, докоряла братові і відповідно Риму. Горацій вбив її і був виправданий народом.
Юній Брут, що вигнав останнього римського царя Тарквінія й заснував республіку, стратив власного сина, який підтримував стосунки з вигнаним, а відтак вважався зрадником.
Своє ім’я залишила для історії й всесвітньо відома Корнелія, донька Сціпіона Африканського, мати братів Гракхів, Гая і Тіберія, що загинули під час боротьби плебейських низів з патриціями (аристократами). Корнелія та виховані нею у дусі високого громадянського обов’язку сини своїм прикладом живили моральні ідеали багатьох поколінь давніх римлян, і не тільки римлян).
Наводимо фрагменти з оповіді давньогрецького письменника Плутарха, який залишив після себе галерею художніх портретів знаменитих діячів древності, а разом з нею й портрет часу:
“Усі змовники, готові до вбивства, з оголеними мечами, оточили Цезаря: куди б він не звертав погляду, він, подібно до дикого звіра, оточеного ловцями, зустрічав удари мечів, спрямовані йому в обличчя і в очі, оскільки було ухвалено, що усі змовники приймуть участь у вбивстві й ніби скуштують жертовної крові… Цезар, як повідомляють, отримав двадцять три рани…”
“Цезарю не довелось скористатись могутністю й владою, до яких він, ціною величезних небезпек, прагнув усе життя й котрих досягнув так важко. Його могутній генійохоронець, який допомагав йому впродовж усього життя, і після смерті не залишив його, став месником за вбивство, переслідуючи вбивць і ганяючись за ними через моря і землі, доки нікого з них не залишилось в живих. Він покарав усіх, хто хоча б якось був причетний або до здійснення вбивства, або до задумів змовників.
З усіх випадковостей людського життя найдивовижніша випала на долю Кассія. Зазнавши поразки при Філіппінах, він покінчив з життям, заколовши себе тим самим коротким мечем, яким вбив Цезаря”.)
(1 votes, average: 5,00 out of 5)