Зображення головного героя у романі “Герой нашого часу”

Роман “Герой нашого часу” став продовженням теми “зайвих людей”. Ця тема вперше пролунала у романі у віршах О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Герцен назвав Печоріна молодшим братом Онєгіна. У передмові до роману автор показує відношення до свого героя. Так само як і Пушкін в “Євгенії Онєгіну” (“Завжди я радий помітити різницю між Онєгіним і мною”), Лєрмонтов висміяв спроби поставити знак рівності між автором роману і його головним героєм. Лєрмонтов не вважав Печоріна позитивним героєм, з якого треба брати приклад. Автор

підкреслив, що в образі Печоріна даний портрет не однієї людини, а художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей початку століття. У романі Лєрмонтова “Герой нашого часу” показаний парубок, що страждає від своєї неприкаяності, у розпачі болісне питання, що задає собі: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився?”.

Він не харчує ні найменшої схильності до того, щоб іти второваною дорогою світських молодих людей. Печорін – офіцер. Він служить, але не вислужується. Не займається музикою, не вивчає філософію або військову справу. Але ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вище навколишніх

його людей, що він розумний, утворений, талановитий, хоробрий, енергійний. Нас відштовхує байдужість героя, його нездатність до теперішньої любові, дружбі, його індивідуалізм і егоїзм. Але Печорін захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Він глибоко несимпатичний нам “жалкостью дій”, порожньою розтратою своїх сил, тими вчинками, якими він приносить страждання іншим людям. Але ми бачимо, що й сам він глибоко страждає.

Характер Печоріна складний і суперечливий. Герой роману говорить про себе: “У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…”. Які причини цієї роздвоєності? “Я говорив правду – мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя…” – зізнається Печорін. Він навчився бути потайливим, злопам’ятним, жовчним, честолюбним, зробився, за його словами, моральним калікою. Печорін – егоїст. Ще пушкінського Онєгіна Бєлінський називав “страждаючим егоїстом” і “егоїстом поневоле”. Те ж саме можна сказати й про Печоріне. Він розчарований у житті, песиміст. У суспільно-політичних умовах 30-х років XІX століття Печорін не може знайти собі застосування. Він розтрачується на дрібні пригоди, підставляє чоло чеченським кулям, шукає забуття в любові. Але все це лише пошук якогось виходу, лише спроба розвіятися. Його переслідує нудьга й свідомість, що не варто жити таким життям. На всім протязі роману ми бачимо людини, що привыкли дивитися “на страждання, радості інших тільки у відношенні до себе” – як на “їжу”, що підтримує його щиросердечні сили, саме на цьому шляху шукає він розради від пренаступної його нудьги, намагається заповнити порожнечу свого існування.

І все-таки Печорін – натура багато обдарована. Він має аналітичний розум, його оцінки людей і їхніх учинків дуже точні; він критично ставиться не тільки до іншим, але й до самого себе. Його щоденник – не що інше, як самовикриття. Він наділений гарячим серцем, здатним глибоко почувати (смерть Белі, побачення з Вірою) і сильно переживати, хоча намагається сховати щиросердечні переживання під маскою байдужості. Байдужість, черствість – засіб самозахисту.

Печорін все-таки є людиною вольовим, сильним, активним, у його груди дрімають “життя сили”, він здатний до дії. Але всієї його дії несуть не позитивний, а негативний заряд, вся його діяльність спрямована не на творення, а на руйнування. У цьому Печорін подібний з героєм поеми “Демон”. І правда, у його вигляді (особливо на початку роману) є щось демонічне, таємниче. У всіх новелах, які Лєрмонтов об’єднав у романі, Печорін з’являється перед нами як руйнівник життів і доль інших людей: із-за нього втрачає даху й гине черкеска Бела, разочаровывается в дружбі Максим Максимичем, страждають Мері й Віра, гине від його руки Грушницький, змушені покинути рідний будинок “чесні” контрабандисти, гине молодий офіцер Вулич. Бєлінський бачив у характері Печоріна “перехідний стан духу, у якому для людини все старе зруйновано, а нового ще немає і в якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому й доконана примара в сьогоденні”.






Твір не хлібом єдиним живе людина.
Зображення головного героя у романі “Герой нашого часу”