“Ревізор” – вершина о розвитку російської комедії
Гоголь створив глибоко правдиву комедію, перейняту гострим гумором. Тема носила політичний характер, але викривальний зміст заглиблювався тим, що письменник представив не стільки пороки окремих чиновників, ськільки властиві цим останнім помилкові поняття про цивільні обов’язки. Гоголь не погрішив проти істини: випадки, подібні з ревізором, минулого. Відомо, що Пушкіна під час поїздки в Нижній Новгород прийняли за ревізорО. Були випадки з авантюристами, які видавали себе за ревізорів і оббирали чиновників. Дія п’єси розвертається в
Тихе закуткове містечко не одиничне, їх багато таких було в миколаївську епоху. Всі вани так схожі один на одного, що стали симвалом режиму того часу. З міста “хоч три роки ськакай, ні до якої держави не доїдеш”, і вся держава таке, як це місто. “На вулицях шинок, нечистота!” Біля старого забору “навалено на сорок вазів усякого сміттю”.. Церква, “на яку назад тому п’ять років була асигнована сумО… початку будуватися, але згоріла”. Вся верхівка міста цілком відповідає його зовнішньому вигляду. Образи чиновників розкриті настільки вірно й правдива, що не довадиться
Саме довкола нього крутится все життя в місті. Що являє собою городничий? Недурний: він більш тверезо, ніж всі інші, судить про причини приїзду до них ревізорО. У відносинах з подчиненными він грубий”, нестриманий, деспотичний. “Що, самовар-ники, .аршинники…” – так любить звертатися городничий до чиновників нижчого рангу. З начальствам він повадиться зовсім по-іншому. З ним він шанобливий, запобіглива попереджувальний і гранично ввічливий. У городничего свая філософська позиція, який підпорядковані життєві принципи. Ціль життя – дослужитися до генералО. Цим і пояснюється його відношення й до підлеглих, і до начальства.
У цьому він відповідає всьому бюрократичному апарату сваєї епохи, де лицемірства, неправда, хабарництва стали нормою життя. Городничий хабарничає й не вважає це чимсь ганебн або неправильним, навпаки, так повелося, що ж отут поганого. Бувають помилки в житті людини, так на те він і людина, щоб помилятися, – це, на думку городничего, вище приречення: “„.ні людини, який би за собою не мав яких-небудь гріхів. Це вже так самим Богом улаштоване”. Щоб удержатися подольше в кріслі й зробити кар’єру, треба всі прорахунки подати начальству в зручному для нього виді, а собі із цього вигоду поиметь. Так було й із церкваю: суму, відпущену на будівництва, – собі в кишеню, а начальству доповіли, що “початку будуватися, але згоріла”.
Для городничего немає нічого нечесного в тім, щоб за хабар звільнити когось від рекрутчини або щоб святкувати іменини два рази в рік. І в тім і в іншому випадку ціль одна – збагачення. Прізвище він носить теж під стать його внутрішньому миру – Ськвазник-Дмухановський. Немає нічого дивного в тім, що інші чиновники в місті під стать городничему. Доглядач училищ Лука Лукич Хлопов – на смерть залякана людина, що “шарахається” від одного ім’я вищестоящого начальникО. “Заговари із мною одним чином хто-небудь вище, у мене просто й душі ні, і мова як у бруд загрузнув”, – зізнається він. Ця людина живе за принципом “аби тільки тихо”, усяке найменше коливання раз і назавжди встановленого порядку привадить його в невимовний трепет, тим більше така подія, як приїзд ревізорО.
В училищах він віддає перевагу вчителям по сваїй подобі, нехай тупих, зате нешкідливих і вільної думки не допуськають. Його зовсім не цікавить якість навчального процесу, для нього головне – щоб зовні все виглядало благопристойно. Суд і всі юридичні процедури в місті робить суддя Аммос Федорович Ляпкин-Гяпкин. Прізвище цілком відповідає відношенню судді до сваєї служби. У суді він займає місце й положення, які забезпечують йому влада в місті. Що стосується суду, те там настільки все заплутано, просочено доносами й наклепом, що не варто заглядати навіть у судові справи, однакова не розбереш, де правда, де неправда.
Ляпкин-тяпкин “вибраний суддею з валі дварянства”, що дозваляє йому не тільки вільно триматися навіть із самим городничим, але й заперечувати його думку. Суддя – самий розумний із всіх чиновників у місті. За сває життя він прочитав п’ять-шість книг, тому сам себе вважає “трохи вільнодумним”. Улюбленим заняттям судді є полювання, який він приділяє весь вільний час. Він не тільки виправдує сває хабарництва, але й ставить себе в приклад: “Я говарю всім відкрито, що хабарничаю, але чим хабара? Борзими щенятами. Це зовсім інша справа”. У цілому на прикладі Ляпкина-Тяпкина Гоголь показав типовий образ судді того часу. Ще одним яськравим представником чиновництва в місті є Артемій Пилипович Земляника – піклувальник богоугодних закладів.
Гоголь дає йому таку характеристику: “Дуже товста, неповаротка й незграбна людина, але попри все те проноза й шахрай”. Суниця не піклується ні про процвітання сваго закладу, ні про хварих, що там перебувають. Сває наплювацьке відношення до дорученому йому справі він виправдує словами: “Людина простій: якщо вмре, то й так умре; якщо видужає, то й так видужає”. Його “талантом” є доноси. Поштмейстер Іван Кузьмич Шпекин займається самим “необразливим” справаю – він розкриває й читає чужі листи. Він, як і всі інші, не бачить у сваєму занятті нічого негожого: “смерть люблю довідатися, що є новаго на світі”. Зі звісткою про приїзд ревізора порушується тихий плин життя – у провінційному містечку.
Серед чиновників сум’яття. Кожний боїться за себе й думає, як би відвернути удар. Доглядач училищ тремтить від страху, поштмейстер продовжує розкривати листи, правда тепер уже “для загального добра”, Земляника строчить доноси. Під ударом виявляється й репутація городничего. У нього й хабара побільше, тут не тільки “шуби й шалі”, але й “лантухи товарів від купців”, і влада значніше. На загальній раді чиновники вирішили навести порядок у місті й дати хабар ревізорові. Наведення порядку звелося до показухи: “зняттю мисливського гарапника, що висів у присутності” і збиранню вулиці, по якій повинен був в’їхати в місто ревізор.
Що до хабара, те мнимий ревізор Хлестаков прийняв неї з радістю. По суті, Хлестаков такий же дрібний чиновник, тільки з Петербурга, його погляди, життєві принципи нічим не відрізняються від поглядів його провінційних колег. Він “трохи приглуповат і, як говарять, без царя в голові”, але вміє пуськати пил в очі, спритний, верткий і нахабний – типовий представник чиновницької касти епохи Миколи I. Всі персонажі, які Гоголь показав у сваїй комедії, є узагальненими образами всієї чиновницької Росії 30-х років XIX століття, де хабарництва, казнокрадства, доноси вважалися нормою життя. Бєлінський, характеризуючи комедію Гоголя, ськазав, що чиновництва – це “корпорація різних службових злодіїв і грабіжників”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)