Релігійні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича
“Його життя було коротке й високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати взором днища світу”, – сказав про Богдана-Ігоря Антонича Дмитро Павличко. Дійсно, творчість Антонича – цілісний, складний і цікавий світ людини, котра за 27 років свого життя спромігся досягти того, що інші не досягають і за ціле життя. У збірці поета “Велика гармонія” панує послідовна релігійність,
- Отак під небом неосяжним і безмежним Ростуть і родяться звірята, люди і рослини. Росте Антонич, і росте трава, І зеленіють кучеряві вільхи.
Ми зустрічаємо романтичне трактування природи, навіть поклоніння
Можливо, Б.-І. Антонич сприймає Святе Письмо як джерело власного світогляду й широко використовує його в своїй творчості. Але головний елемент його релігійних пошуків – це роздуми про місце людини в світобудові, її прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
- Я не людина, я рослина, а часом я мале листя… Живу, терплю, й умру, як всі звірята…
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелена Євангеліє”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства не впинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права, і, звичайно ж, за свою віру чи переконання. Поет також вказує на не досконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.
- Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі (словами не розкрити тайн її). Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої… (“Елегія про перстень молодості”)
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю. Хто сіє кров, той жне ненависть (“Слово про чорний полк”) Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет. вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Іїавкичко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.