Філософська лірика Богдана-Ігора Антонича (за поезіями “Автопортрет”, “Вишні”, “Дороги”)

І. Антонич – непересічна постать в українській літературі. (Незвичний спосіб мислення у Богдана-Ігора ще в ранньому віці помітили батьки. П’ятирічним хлопчиком гуляв він із мамою у Віденському парку (родина нещодавно пере їхала до Відня). Матір на хвилинку відволікли, і хлопчик несподівано зник Мати в розпачі кинулася шукати сина, а хлопчик тим часом повернувся до дому. На питання стурбованого батька, де мама, Богданко відповів: “Тату, и маму загубив!”

Він і в зрілому віці вирізнявся філософським мисленням, легко писав свої по езії,

прокинувшись вранці, іноді відбивав олівцем зрозумілий лише йому ритм своєї поезії. Він мав звичайну зовнішність – невисокий, худорлявий, трохи незграбний, волосся зачісане догори, завжди поголений, в овальних окулярах На поета не був схожий. Одягався у чорний костюм, носив із собою великий портфель.

Антонич був всебічно обдарованою людиною: малював, грав на скрипці п компонував музику, свого часу мріяв стати композитором. Все це, особливо

Малярство і музика, вплинуло на його лірику. В багатьох поезіях Антонича ця єдність мистецтв особливо помітна:

Ой піду я до бору, до бору, подивлюся на сонце крізь сон. Попливуть

мої думи угору, угору, ліс і сон зашумлять в унісон.

ІІ. Літературно-естетичні концепції модернізму в поезії Богдана-Ігора Антонича.

1 Присутність автора у філософській ліриці Антонича. (Поетом “весняного похмілля” називає себе Антонич у вірші “Автопортрет”, взявши за епіграф рядки зі своєї першої збірки поезій “Привітання життя”. Образність у по­ета – несподівана і вражаюча:

Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля…

Найкращі твори Антонича наче сонячними променями пронизані вес­ною, почуттям оновлення, космічними мотивами, іноді – містикою. Од­нак пише він, не відступаючи від живої української мови, переплітаючи філософські роздуми з лемківськими інтонаціями, маловживаними слова­ми. Іноді в поезії з’являється несподіваний ракурс – Антонич розповідає про Антонича:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Дивний твір про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що “висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківської. І в цій традиції, – писав про себе Анто­нич, – поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем). Аіе зате врослим в неї глибоко й органічно, наче сягав корінням ще шевченків­ських часів”.)

2. Любов до України і до своєї малої батьківшини в поезії Антонича. (Філосо­фія поетичних творів Антонича – не розмита, тут немає філософії заради філософії. Чітка образність підсилює сприйняття роздумів поета. Його тво­рам притаманне усвідомлення сутності речей довколишнього світу і сут­ності людини як творця, як частки природи. Оригінальність образів, часто пов’язаних з українським фольклором його рідної Лемківщини, поєдну­ється з новаторством сюжетів і багатою на художні засоби мовою.

Бо в дорогах звабливая врода (о зелень! о юність! о мріє!). Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє.)

ІІІ. Значення творчої спадщини Антонича. (Упродовж багатьох років Антонич був заборонений. Інтерес до нього виник у 60-х роках минулого століття – спо­чатку в діаспорі, потім в СРСР. Відразу він був виданий багатьма мовами. У 1989 році було відкрито меморіальну дошку у Львові на будинку, де він меш­кав, встановлено барельєф і на його батьківщині (нині – територія Польщі). Відтоді твори Антонича популярні серед читачів, ними продовжують цікави­тися вчені й літературознавці. Юрій Андрухович для захисту дисертації взяв тему: “Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму”.)



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір як я уявляю майбутнє нори.
Філософська лірика Богдана-Ігора Антонича (за поезіями “Автопортрет”, “Вишні”, “Дороги”)