Філософічність поезії Богдана Лепкого

«Вітер рідного Поділля» колисав колиску письменника Богдана Лепкого. У одній із своїх поезій митець зізнається, що той благословенний вітер рідної землі «зливав на сонні вії степового запах зілля».

Щедрий, овіяний легендами, заселений працьовитими романтичними людьми, Подільський край завжди дарував натхнення письменникові, дарував йому силу духу, мудрість світобачення. Зелене, співуче, розкішне своїми краєвидами, Поділля підказало Богданові перший його псевдонім – Марко Мурава (мурава, як відомо, молода яскраво-зелена трава).

Богдан

Лепкий – духовно багата й красива особистість: це людина високоосвічена й прогресивна, що мала Грунтовну філологічну освіту, вільно володіла польською і німецькою мовами.

З дитинства, з батьківської хати, де панував завжди дух поваги до художнього слова, виніс майбутній художник високе почуття патріотизму, бажання пізнати світ із усіма його премудростями й таємницями.

Початок літературної творчості Лепкого відноситься до часу його навчання в Бережанській гімназії, що була на той час осередком культурного життя. Потім був Львівський університет, де студентська молодь, уникаючи схоластичного підходу до літературних

питань, виробляла свій широкий погляд на мистецтво слова. Богдан пише поезії, оповідання, перекладає, друкується в часописах.

Змушений під час першої світової війни емігрувати за кордон (Австрія, Польща, Німеччина), Богдан Лепкий не перериває свого кровного зв’язку з рідною Україною. Чужина залишається для нього чужиною назавжди. Письменник тужить за батьківщиною, відчуває себе самотнім без неї. «Емігрантський гімн» – так називають славнозвісний вірш-пісня «Журавлі», який передає нам почуття туги за рідним краєм, розпачу, безнадії.

Ми розуміємо, слухаючи ці рядки, яким болем було сповнене серце поета-патріота. відірваного від батьківської землі. Надія на повернення втрачена, і чужина, мабуть, прийме його на вічний спочинок. Трепетно-печальний образ журавлів, що «відлітають сірим шнурком… у вирій», їхнє тужливе «кру! кру! кру! В чужині умру…» підіймають у душі хвилю співчуття до людини, яка марить батьківщиною, та не має змоги повернутися додому.

Елегійні, пісенні поезії Б. Лепкого сповнені роздумів про життя, про місце митця в народному хорі, про минуле й майбутнє у їхніх філософських взаємозв’язках:

Не голосні мої пісні:

Вони лунають – мов у сні,

У сні якімсь дивнім-дивнім,

В недоспанім, в нездійсненім,

У сні про щастя, про любов,

А дійсність – кривда, дійсність – кров.

Мотиви печалі в поезії Богдана Лепкого звучать якось прозоро, ніжно. Осмислюючи життєві проблеми, письменник по-філософськи підходить до їх розв’язання. Ні самотності, ні плину часу, ні зміни пір року зупинити не можна.

Спливають роки, втрачаються друзі, минає життя… Це закономірно. Треба просто радіти кожному дню, кожній щирій усмішці, кожній теплій зустрічі, бо вони – неповторні:

Бачиш, як листя паде?

Осінь іде.

З півночі вітер летить, квіти в’ялить;

Плачуть, що сонця нема, що йде Зима.

Прийди вона і на нас всьому свій час.

Ліричний герой віршів Богдана Лепкого – людина романтична, закохана в життя; людина, яка вміє цінувати кожну життєву мить, бачити навколо прекрасне і радіти йому:

Ступаю в світ з бажанням волі,

З любов’ю ясного простору.

Я чую радість, чую болі.

Я розумію душу хору.

Виражаючи настрої самотності, поет ніби висловлює побажання любити й берегти те, що ми маємо: батьківщину, родину, коханих, друзів… Без цього життя втрачає свій сенс.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...



Іван бунін легке дихання.
Філософічність поезії Богдана Лепкого