Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка


Ще зовсім недавно, всього декілька років тому, тема “Антирелігійні” мотиви в творчості Т. Г. Шевченка” була звичайною у шкільних програмах та в літературознавчих дослідженнях. І от сьогодні ми вже говоримо про релігійність поета. Чи є тут парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Очевидно, Шевченкова творчість дає підстави стверджувати як одне, так і інше. Річ лише в тім, який погляд людина кидає на одні й ті ж слова, поетичні рядки, думки, як прочитує їх, як сприймає – чи холодним розумом, чи гарячим серцем. “Найголовнішого очима не побачиш”, – казав Екзюпері устами Маленького Принца. І мав рацію. Якщо сприймати твори Шевченка тільки очима, себто бачити лише букву, а не дух, то без особливих труднощів можна знайти багато рядків, що малюють поета атеїстом, богоборцем чи богохульником. Ось рядки із “Заповіту”: Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отоді я І лани, і гори – Все покину і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога. А ось уривки з поезії “Світе ясний! Світе тихий!”: Будем, брате, З багрянцем онучі драти, Люльки з кадил закуряти, Явленими піч топити. А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати! Нехай не лякає і не дивує нас “атеїзм” цих рядків. Обурення і гнів поета викликає обрядовість, позбавлена сенсу, з вихолощеним духом. Саме тут причина такого, здавалося б, святотатства. Та насправді

це не є святотатство, а повернення додому ідолів, що замінили людині істинного Бога. Чи ж не так вчинив Мойсей із золотим телям, яке виношували іудеї замість свого Бога? Шевченко не знає і не хоче знати Бога церковників і отих “годованих ченців”, які перетворили його на ідола, пристосували до власних потреб і власної нікчемності. Таке ідолопоклоніння не має нічого спільного з правдивою вірою. “Я так її люблю… мою Україну убогу, що проклену святого Бога…” Якщо читатимемо ці рядки самими лише очима, а не серцем, то бачитимемо жахливе богохульство. Але ж згадаймо слова нашого Христа про те, що немає більшої любові, аніж віддати своє життя за брата свого. Та й сам Бог так полюбив світ, що віддав свого улюбленого сина задля порятунку людей. І побачимо, що у Шевченкових рядках – найвища любов і самопожертва, аж до повного зречення себе самого, повного нехтування особистим. Душа Т. Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини вільно мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією, відчуваючи його облудний мертвотний дух. Згадаймо, наприклад, “У катакомбах” чи “Одержиму” Лесі Українки. У цих творах – те саме, що і в Т. Шевченка: неприйняття рабської покори, пригніченості духу. Адже людський дух – гордий за природою своєю, і це – не гординя, а палахкотіння Божественного вогню в людині, що рветься полум’ям вгору, до неба. До Бога ж, Істини тягнеться Шевченко усім своїм єством, усією любов’ю свого серця: Моліться Богові одному, Моліться правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь. Все брехня – Попи й царі… {“Неофіти”) Фарисейство, тобто підміна суті зовнішньою обрядовістю, було ненависним Шевченкові, бо сам він жив духом, духом же і творив. Його вірші, їхня сила й кришталева щирість, одвертість, геніальна простота і довершеність свідчать про це. Адже геніальність – це печать Божого благословення на людині. Устами генія, незаплямованими житейською марнотою, як устами малої дитини, ще не торкнутими гіркотою земного життя, говорить істина. Без Божого благословення і Духу людина не може творити, адже сама творчість – це Бог. Усе, що написано сильно і талановито, написано, безпечно, під натхненням, що сходить на людину згори. У такому стані людина стає посередником між Небом і Землею. Так творили біблійні пророки, так творить кожна геніальна людина. Тому хай не дивує нас пророчий дар Тараса – це закономірність для генія, а не сліпа випадковість чи збіг. Найкращою відповіддю на звинувачення Т. Шевченка в атеїзмі можуть бути його слова з “Псалмів Давидових”: “Пребезумний в серці скаже, що Бога немає”. Та покиньмо, врешті, захищати поета від безглуздих ярликів і погляньмо краще на його поетичні рядки, що випромінюють сяйво релігійного почуття. Рядки, що не потребують коментарів чи пояснень, бо пронизані ніжною і трепетною любов’ю, яка промовляє краще за будь-які коментарі. Ці рядки – віршовані молитви поета, зокрема молитва Тараса до Пречистої Діви Богородиці, яка недарма вважається заступницею, покровителькою України, адже і сама Україна – це ніжна, лагідна, упокорена і пречиста жінка: Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На т



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Ідейно-художній аналіз гімн красі.
Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка