Проблема гуманізму в п’єсі М. Горького “На дні”
Бачити несправедливість і мовчати –
Це значить самому брати участь у ній.
Ж. Ж. Руссо
Росія кінця 1890-х – початку 1900-х років переживала глибоку соціально-економічну кризу. Це був час протиріч між “верхами” і “низами”. У країні назрівала революційна ситуація. Росія стояла напередодні великих змін, напередодні “бурі”.
Все це не могло не знайти відтворення в літературі, як одній з форм суспільної самосвідомості. П’єса М. Горького “На дні” показала нижчий рівень людської убогості, розпачу і безправ’я
В основу п’єси покладено гострий соціальний конфлікт: протиріччя між дійсним положенням людини в суспільстві і високим призначенням людини, протиріччя між масами і самодержавним порядком в буржуазно-поміщицькій Росії, які приводять людей до трагічної долі бездомних бродяг. Соціальний конфлікт ускладнюється філософським: сутичка хибного гуманізму, гуманізму пасивного співчуття і гуманізму щирого, активного, справді людського.
Носієм хибного гуманізму в п’єсі виступає паломник Лука. Погляд його на життя дуже своєрідний. Лука бачить життя “на дні”,
Утішлива неправда Луки згубно позначається на Акторі, одному із представників людей “дна”. Актор повірив старцю. Для нього починається новий ступінь його існування – життя у світі ілюзій і надій. Але нещадна дійсність змушує Актора глянути правді в очі, і він не витримує – кінчає життя самогубством.
Горький викриває саму суть “утішання” – “брехні во спасіння”, тобто різко критикує толстовство в одній з його поширених форм. Не випадково Л. Толстой негативно озвався про Луку, говорячи Горькому: “Несимпатичний у Вас старець. У доброту його не віриш”.
Горький називає Луку “хитрим”, “шахраєм”. Лука поширює неправду, щоб підтримати дух нещасливих людей, полегшити їм нестерпне життя. Він розповідає притчу про людину, яка вірила в існування праведної землі; коли вчений довів, що такої землі немає, людина з горя повісилася. Цим Лука хотів підтвердити, як іноді рятівною для людей є неправда і як не потрібна і небезпечна буває правда. Звідси реакційна роль філософії пасивного співчуття і втішливої брехні: вона примиряє пригноблених із гнобителями, виправдовує класову нерівність, вселяє пригнобленим терпіння і смиренність. Гуманізм Луки буржуазний, він заснований на неправильному уявленні про те, що порядок змінити не можна, що людина за своєю природою нікчемна, слабка розумом і духом. Від жалю Луки несе мертвечиною, тому що він не може дати людям нічого, крім жалю, і тому, що його жалість є фактичне визнання законності підступництва Костильових і Василис. Інакше кажучи, жалість Луки принижує людину, розслаблює її сили, розмагнічує волю до боротьби і примиряє її з мерзенною дійсністю.
Протиставленням Луці є Сатін. Ми не можемо Сатіна назвати позитивним героєм, тому що він непридатний до справжнього діла, до праці (його протест проти неправди життя не йде далі марного анархічного бунтарства), не спроможний до боротьби за кращу долю. Але в деякому відношенні він піднімається над навколишніми: сміливий, розумний, вище ситості, міщанської моралі, істинне положення речей бачить глибше, ніж інші, був колись освіченою людиною (багато читав, навіть виступав у театрі). Горький говорив, що мову про людину, про правду, крім Сатіна, немає кому сказати краще і яскравіше, хоча автор п’єси водночас підкреслював різкий контраст між “колишньою людиною”, босяком Сатіним, і його промовою. І коли він вимовляє високі слова про Людину, створюється відчуття, що ми чуємо голос Горького, голос часу (напередодні революції), забуваючи про самого Сатіна.
Цікаве відношення Сатіна до Луки. Критикуючи Луку, що проповідує сподівання на бога і стверджує, що люди слабкі і незначні, він. одночасно бере його під захист: “Людина – от правда! Він це розумів… Він брехав… але – це з жалості до вас… Є багато людей, що брешуть із жалю до ближнього…”
З цього приводу Горький говорив, що і “із розрад хитрого Луки Сатін зробив свій висновок – про цінність усякої людини”. Не в тому неправий Лука, що він жаліє (у серці людини повинно бути місце і для жалості), а в тому, що він тільки жаліє і нічим іншим допомогти людям не може. От тоді й вимовляє
Сатін свій знаменитий монолог, у якому стверджує: “Усе – в людині, усе – для людини!”
Сатін у п’єсі стає викривачем суспільства, яке кинуло його на “дно” життя. Як кинуло тисячі таких, як він, і змусило злидарювати. Він викриває суспільство, засноване на брехні, яке не дає людям дізнатися правди: “Хто слабкий душею… і хто живе чужими соками, – тим неправда потрібна… одних вона підтримує, інші – прикриваються нею. Неправда – релігія рабів і хазяїв… Правда – бог вільної людини!” Сатін дає людині високу оцінку: “Існує тільки людина, усе ж інше – справа рук і її мозку! Лю-ди-на!.. Треба шанувати людину! Не жаліти… не принижувати її жалістю… шанувати треба!.. Добре це… почувати себе людиною!..”
У правді Сатіна вміщується і визнання страшного, важкого життя, і утвердження світлого розуму людини, віра в перемогу світла над темрявою, віра в людину з великої букви.
Всі герої п’єси “На дні” за різними причинами пішли від життя, від боротьби за його зміну. Хоча в п’єсі немає жодного персонажу, який займав би верхню життєву позицію, знав шлях до правди, усе ж правда й образ людини підносяться над усіма цими людьми, над усією страшною тьмою дійсності і кличуть до боротьби, до щастя, до життя, гідного людини.
Ось чому п’єса сприймалася, на думку В. І. Качалова, “як п’єса буревісник, яка передвіщала майбутню бурю і до бурі закликала”. От чому вона стала гімном людині, а її творець – великим гуманістом, який проголосив на весь світ: “Лю-ди-на! Це – чудово! Це звучить… гордо!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)