Основні мотиви лірики Ахматової
Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила довге життя, людське і творче.
Ця чудова талановита жінка донесла до нас літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть. Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх попередників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється творчістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.
«Есть
Перший – юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками», «Білою зграєю» – творами, такими близькими до надбань поетичної класики XIX століття.
Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед великих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Сологуб, Гумільов і Іванов, а згодом – Маяковський, Мандельштам, Цвєтаєва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного
Лірика Ахматової цього періоду – це лірика кохання. Але тема кохання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і покірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єдиний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.
Ты, росой окропляющий травы,
Вестью душу мою оживи,-
Не для страсти, не для забавы,
Для великой земной любви.
(«Эта встреча никем не воспета…»)
Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періоду – устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світової війни став вірш «Утіха».
Вестей от него не получишь больше,
Не услышишь ты про него.
В объятой пожарами скорбной Польше
Не найдешь могилы его…
Її основні поетичні відчуття тих років – відчуття суспільної нестабільності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах-матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорстоке самокатування – до думки про моральні обов’язки митця перед суспільством.
Но не пытайся для себя хранить
Тебе дарованное небесами:
Осуждены – и это знаем сами –
Мы расточать, а не копить.
Иди один и исцеляй слепых,
Чтобы узнать в тяжелый час сомненья
Учеников злорадное глумленье
И равнодушие толпы.
(«Нам свежесть слов и чувства простоту…»)
Вірш «Мне голос был. Он звал утешно…» – один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозвучав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.
Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи-щено, предано, продано…»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: пошуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми.
Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової трагедії – світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих потрясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Ту т відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилився у викриття двох великих трагедій – Другої світової війни і війни злочинної влади зі своїм народом.
Нет! и не под чуждым небосвободом
И не под защитой чуждых крыл –
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
(«Та к не зря мы вместе бедовали…»)
Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.
Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.
Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки проходив на підгрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.
Поезія Ахматової – невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)