Образ Євгенія Онєгіна в однойменному романі Пушкіна А. С
Достоєвський помітив, що у романі “Євгеній Онєгін” Пушкін “самим влучним, самим прозорливим образом відзначив самий глиб нашої суті”, створивши образ “російського блукача”, безпритульної, нещасливої душі. Онєгін – петербурзький герой, аристократ, столичний денді. Спосіб життя його, заняття, інтереси, захоплення – все це не виходить за рамки повсякденного світського життя. Бали, театр, прогулянки на бульварі, інтриги, романи й флірт – це все, що займає розум і серце юного філософа.
Життя його строкате й насищенна,
Пробує читати книги, але й тут чекає розчарування: Загоном книг уставив полицю, Читав, читав, а все безглуздо:
Саме це й відчуває герой, що жадає дійсності, щирості. Нудьга, туга Онєгіна – це спрага духовної й природної гармонії, це гостра духовна незадоволеність, незадоволеність росіянці душі. Це вічна туга її по чощось щирому, сьогоденню. Як зауважує В. Що Не Пам’ятає, в основі життя героя – філософія споживання, що прийшла із Заходу “, миру людиною”, коли людина прирівняна до Бога.
В основі ж російської православної свідомості завжди була смиренність, добро, милосердя, любов до ближнього. Російська свідомість, що сприйняла і європейську культуру, і спосіб життя, і образ думки, відразу ж втратилося всіх основ своїх. Одним з перших цей конфлікт у пушкінському романі відзначив Герцен: “Цивілізація нас губить, збиває зі шляхи…змушує переходити від дивацтва до розгулу, без жалю розтрачувати наш стан, наше серце, нашу юність. …Ми займаємося всім: музикою, філософією, любов’ю, військовим мистецтвом, містицизмом, щоб тільки розсіятися, щоб забути про гнітючій нас величезній порожнечі”.
І проте, пушкінський герой не схожий на героїв Байрона, це чисто російський тип. Як зауважує А. Григор’єв, “похмурий сплін і уїдливий скептицизм Чайльд-Гарольда замінився в особі Онєгіна хандрою від ледарства, тоскою людини, що усередині себе простіше, краще й добріше своїх ідеалів, що наділений критическою способностию здорового російського змісту… “. И в цьому, здається, основний конфлікт героя. В Онєгіні йде постійна боротьба між власною натурою й засвоєної їм життєвою філософією. Саме “ідеали” героя породили в ньому почуття переваги над навколишніми, презирство до людей і почуття особливої довіри до себе самому, власної інтуїції, розуму, внутрішньому голосу.
“Хто жив і мислив, той не може В душі не нехтувати людей”, – мимохідь зауважує Пушкіна. І далі читаємо: Ми почитаємо всіх нулями, А одиницями – себе. Ми все дивимося в Наполеони; Двоногих тварин мільйони Для нас знаряддя одне; Нам почуття дико й смішно. Волею долі Онєгін попадає в село, і “зміна місць” породжує в ньому надію на зміну життя. Тут у Пушкіна відчуємо романтичний мотив – втеча героя з миру цивілізації в мир природи.
Але надіям героя не призначено збутися: йому як і раніше нема чим зайнятися – до природи він байдужий, господарство й звичайне життя поміщика його не приваблюють, інтереси сусідів, їхні розмови “про косовицю, про провину, про псарню, про свою рідню” здаються йому вульгарними й беззмістовними. Він знайомиться з Тетяною Ларіної, вона закохується в нього, здавалося б, “щастя так близько…”, але Онєгін не допускає самої можливості його.
Суперечливість героя, внутрішній конфлікт особливо чітко проявляється в його поясненні з Тетяною. Тетяна у романі персоніфікує собою ту цілісність миру, то щире, справжнє, сьогодення, до чого так тягнеться душа героя. І Онєгін уже помітив неї, виділив з усіх. Він відзначив її оригінальність, поетичність, відсутність у її поводженні манірності й вульгарності. Саме ці риси залучили його.
Однак почуття Онєгіна зіштовхуються з його минулим життєвим досвідом, і герой не вірить у саму можливість знаходження щастя. Знайшовши свій “колишній ідеал”, герой відмовляється від нього. Але в душі його зароджується теперішня, справжня любов, що виявляється сильніше його “ідеалів”. І свідчення тому – подальша нелогічність і непослідовність дій “тверезого скептика”.
Базарів у романі Тургенєва, закохавшись, почуває, як валить його “ідеологія”, але, однак, нічого не може поробити із цим. І далі починає робити “дурості”, незгідні із сухим, раціоналістичним світоглядом: доглядати за Фенечкой, брати участь в “лицарських турнірах”, бути до Одинцової без вагомого приводу. Онєгін, на відміну від героя Тургенєва, не може проаналізувати власне поводження, але точно так само починає творити “дурості”, які заводять його дуже далеко. Розум Онєгіна із цього моменту підпорядкований почуттям – звідси вся нелогічність, непослідовність, “нісенітність” його поводження.
Після пояснення героїв найбільше розумно, логічно й шляхетно для Євгенія було б уникати яких-небудь зустрічей з Тетяною. І що ж? Замість цього він, з легкістю піддавшись на угоди Ленского, їде на іменини до Ларіним. У будинку Ларіних Онєгін і зовсім втрачає контроль над своїми почуттями. Але що ж так розлютило його?
Обман Ленского? Присутність на святі помісних дворян всієї округи? Мабуть, головною причиною стала явна зніяковілість Тетяни при зустрічі з ним.
Вона очей, що темніють, Не піднімає: пишет бурхливо В ній жагучий жар; їй задушливо, погано; Вона вітань двох друзів Не чує, сльози з очей Хочуть вуж капати; уже готова Неборачка в непритомність упасти. Реакція героя найвищою мірою дивна. Чоловікам, як правило, подобається зроблене ними враження, це лестить їхньому самолюбству, підігріває самовпевненість.
Тим більше що Онєгін “посланьем Тани” “жваво торкнуть був”. Чому ж Євгеній так відреагував на безневинну емоцію? Він боявся, що Тетяна “скомпрометує” його своїм поводженням?
Але цього звичайно бояться жінки. Та й у помісному середовищі Онєгін поводиться дуже незалежно, тому що почуває себе тут упевнено. Пушкіна висуває іншу причину почуттів Онєгіна: Траги-Нервових явищ, Дівочих непритомностей, сліз Давно терпіти не міг Євгеній: Досить він їх переніс. Як відзначає Ю. М. Лотман, непритомності були дуже модні й розповсюджені в поводженні світських дам.
З непритомністю в Онєгіна асоціюється світська жеманница і його колишні романи. Тетяна залучила його саме відсутністю “світськості”. І раптом він бачить колишнє ” траги-нервове явище”. Насправді героїня просто не впоралася зі своїми почуттями – поводження її природно.
Холодно й з достоїнством у даній ситуації могла б поводитися вміла кокетка. Але Онєгін не розуміє цього, розглядаючи все свого життєвого досвіду, що відбувається в контексті. Його неясне, що не оформилося почуття тут піддається деякому випробуванню. Витлумачивши побачене по-своєму, герой переживає певне розчарування.
Погодившись поїхати до Ларіним, Онєгін явно хотів бачити Тетяну, явно чекав від її чогось. І що ж він одержує? “Бедняжка в непритомність упасти готова”.
Розчарування породжує в ньому роздратування, спрямоване, у дійсності, на Тетяну. Винуватцем своїх емоцій Онєгін уважає Ленского, що уговорили його поїхати до Ларіним. Він навіть вирішує помститися приятелеві, фліртуючи з Ольгою. Однак злість, роздратування, розчарування – все це сум’яття почуттів Євгенія спрямована тут, у першу чергу, на Тетяну – їй неприємно й незрозуміло його поводження (хоча Онєгін у той момент і не замислюється над цим).
Ленский виявляється лише “зовнішньою причиною” злості Онєгіна. У дійсності юний поет зовсім не винуватий. Запрошуючи Онєгіна до Ларіним, він нічого не знав про виниклі відносини, про пояснення, що происшли. Провини Ленского немає – він був у невіданні, він запросив Євгенія на дружню вечірку з нагоди іменин сестри його нареченої – не більше того.
Складу ж присутніх юний поет особливого значення, видимо, не надавав. Онєгін не міг не розуміти цього. З його знанням людської натури, знанням характеру Ленского він повинен був передбачати результат свого “безневинного” флірту. Однак Євгеній іде до кінця в цій безглуздій, нісенітній історії.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)