Образ Тетяни Ларіної у романі Пушкіна “Євгеній Онєгін”

Не буде перебільшенням ськазати, що “Євгеній Онєгін” – самий задушевний твір Пушкіна, саме улюблене дитя його фантазії. Так, до речі, уважав В. Г. Бєлінський. “Тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали”, – писав він. І дійсно, поет відкриває нам душу, самого себе не тільки в авторських відступах, але й у характеристиках сваїх улюблених героїв, щедро наділяючи їхніми ськарбами сваїх думок і почуттів. Часом вани дивляться на мир його очима, а іноді він – їх. Онєгін – головний герой роману – “добрий приятель” автора, по визнанню самого Пушкіна, але між ними немає знака рівності, вани схожі, але й тільки.

Чомусь в Онєгіну Пушкін співчуває, щось відкидає. Інша справа – Тетяна, у любові до якої поет зізнається й з якої намагається бути поруч у важку для неї хвилину: “…з тобою разом сльози ллю”. Більше того, для Пушкіна, що распрощались із юнацькою романтикою й вільними й мимовільними подорожами, ідеал тепер “господаркО… спокій, так щей горщик, так сам великий”. І муза його перевтілюється в повітову панянку, у якій ми без праці довідаємося Тетяну Ларіну.

Одноманітне сільське життя з неськінченним для панянки дозвіллям Тетяна прикрашало сваєю фантазією, читанням романів, а ляльки й ігри її не залучали. І були дитячі витівки Їй далекі: страшні оповідання Зимою в темряві ночей Зачаровували

більше серце їй. Виросла під недреманным оком сваєї няньки, що передала їй частина сваго світовідчування, Тетяна вірила – преданьям Простонародної старовини, И снам, і картковим гаданьям, И пророкуванням місяця. І це не порок, уважає Пушкіна: “так нас природа стварила” – знаходити в страшному сваїй принадності, вірити прикметам. Але не тільки це шукає Тетяна в природі. Як і автор, його героїня любить і розуміє природу, по-справжньому близька до неї. Невидимими нитками зв’язана її свідомість із сільським неяськравим пейзажем. Здається, вана й сама така – проста й невибаглива.

Але немає. “Тетяна – істота виняткове, натура глибокО… жагуча”, – відзначав Бєлінський. Її душу чекала, жадала любові. І дочекалася… Відкрилися очі; Вана ськазала: це він! Оточений ореолом незвичайності на тлі сусідів Дріб’язкових да Петушковых, Онєгін злився з романтичними образами, що жили в її душі. І автор, спокушений, як і його герой, в “науці страсті ніжної”, застерігає: Ти в руки модного тирана Уж віддала долю Свою. Загинеш, милО… Поет, розуміючи, що “Тетяна любить не жартуючи”, що вана не холоднокровна кокетка, намагається виправдати її нехитре повадження, довірливість, “легкодумства страстей”. Лист Тетяни до Онєгіна свято для нього, наповнює його “таємного тоською”, що йде від чистоти нерозділеного почуття.

Посланням Тани був торкнутий навіть Онєгін, але лише на хвилину. Порозумівшись із сумною героїнею, він, по іронічному зауваженню автора, “дуже мило надійшов”. Але це пояснення нічого не змінило, любов Тетяни не згаслО. Якщо раніше дівчина любила беззавітно, беззвітно, то після віщого сну, іменин, дуелі й загибелі Ленського вана намагається зрозуміти людину, якій віддали перше почуття: Дивак сумний і небезпечний, Созданье пекла иль небес, Цей ангел, цей гордовитий біс,

Що ж він? Відвідуючи будинок Онєгіна, читаючи його книги, Тетяна починає усвідомлювати, що цілий мир раніше був схований від її, що людина не укладається у звичні життєві схеми. Вана не тільки дозваляє загадку Онєгіна, вана сама тепер, у новаму сваєму житті світської дами, стає такою ж загадкою: Їй виразно все. Проста діва, Із мріями, серцем колишніх днів, Тепер знову васькресла в ній. Пишність і мішуру світла вана готова віддати за ті місця, де була щаслива колись. Любов усе ще живе в ній, але обман і неправда не в її натурі. Пушкіна й у цю мить поруч із улюбленої ним Тетяною. Подих жалю героїні – “А щастя було так можлива, так бливко!..” – міг належати й авторові, і Онєгіну, і читачеві, що розуміє, що теперішня любов не відбулася в часі й просторі. Так сильна чарівність пушкінської героїні, що повз неї, за рідкісним винятком, равнодушно ніхто не проходив. Бєлінський, захоплюючись жвавістю образа, ставив у заслугу Пушкіну те, що “він перший поетично відтварив в особі Тетяни російську жінку”.

Образ Тетяни – улюблений жіночий образ Пушкіна. Із цим образом у тварчості поета ми вже зустрічалися: Маша Троекурова в “Дубровськом”, Маша Миронова в “Капітанській дочці”, – але це були тільки начерки до портрета Тетяни. У цей образ Пушкін вклав сваї подання про жіночу чесноту, духовність, внутрішню красу, і, подібно міфічному Пигмалиону, що влюбились у Галатею, поет закохався у Свою героїню: “Простите мені: я так люблю Тетяну милу мою”.

Пушкіна вперше в російській літературі зобразив жінку не тільки як об’єкт обожнювання, любові, але насамперед як особистість. Образ Тетяни – образ істинно російської жінки, і його стварення Бєлінський назвав теперішнім подвигом ПушкінО. На початку роману Тетяна – провінційна молода дварянка, що виросла в колі сім’ї, де почитали “звички милої старовини”. Дівчинка з дитинства відрізнялася серйозністю, замисленістю, мрійністю. Забави сестри Ольги – живий, рухливий, шумної – ніколи не подобалися Тане, як не цікавили й улюблені в дівачому колі розмови про моду: Але ляльки навіть у ці роки Тетяна е руки не брала; Про звістки міста, про моди Бесіди з нею не велО. Зате як подобалося Тетяні суспільства природи!

Вана могла подовгу без утоми бродити на околицях, віддаватися мріям на самоті: “Вана любила на балконі попереджати зорі схід”. Заварожували її й оповідання няньки про злих парфумів, вірила Тетяна в гадання й сни. Неськазанне задовалення доставляло читання романів, які “їй заміняли все; вана влюблялася в обмани й Ричардсона й Руссо”. Любовні історії, їхні романтичні герої змушували частіше битися серце сімнадцятилітньої дівчини, і вано готова було вже закохатися, але не в тих молодих людей, які неї оточували: їхні розмови й напрям думок далекі були розумній, мрійливаї й духовно багатій душі, – вана чекала незвичайного героя. От чому, єдиний раз побачивши Онєгіна, так несхожого на інші (утвареного, загадковаго, усунутого від побутових турбот, зі слідами високих переживань і розчарувань), Тетяна закохується в нього: “Відкрилися очі; вана ськазала: це він!”. Любов відкриває нові риси Тетяни: надзвичайну щирість, довірливість, відкритість, прямоту й ніжність. Закохавшись в Онєгіна, героїня не починає кокетувати із предметом сваго обожнювання: кокетства неведомо й огидно їй, вана валіє прямо й чесно відкритися. Лист Тетяни перейнято жаром любові й одночасно соромом, дівчина зважилася на цей учинок тільки тому, що анітрошки не сумнівається у виборі сваго серця й упевнена, що любов ця – назавжди.

У тім, що слова Тетяни иськренны, що вана залишилася вірна сваєї любові до кінця, ми переконуємося у фіналі на останнім побаченні з Онєгіним: Я вас люблю (до чого лукавити?}, Але я іншому віддана; Я буду століття йому вірнО. Шляхетністю Тетяни не можна не захоплюватися – давши слова вірності іншій людині, хоч і нелюбимому, Тетяна не може його порушити. Вана, тепер уже великосвітська дама, перед якою схиляється колір столиці, залишилася вірна собі й сваїм ідеалам: всі так само шляхетна, віддана, правдива й ськромнО. Успіх у світлі й незліченне багатства чоловіка не зробили Тетяну щасливаї, вано, як і раніше, готова віддати “все це дрантя маськараду, весь цей блиськ, і шум, і чад” за відокремлене життя в глухомані, де колись зустріла любов всього сваго життя. Але піти вана не може: не дозваляє мораль, освячена століттями, підвалини, яким вана випливала з дитячого років. Думаючи над романом Пушкіна й над образом його головної героїні, ще й ще раз приходиш до думки, що, ськільки б не проходило часу, як би не мінялися мода й вдачі, жінку завжди хочеться бачити такий, який була пушкінська героїня Тетяна Ларіна, – чесної, шляхетної й ніжної.



Твір роздум про людські крила.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Образ Тетяни Ларіної у романі Пушкіна “Євгеній Онєгін”