Образ Раскольникова: болючі питання буття
Раскольникову близький Наполеон. Мірилом всіх цінностей для Раскольникова стає власне “я”. Пізніше він буде затверджувати, що “незвичайна” особистість “має право дозволити своїй совісті переступити… через інші перешкоди, і єдино в тім тільки випадку, якщо виконання його ідеї (іноді рятівної, може бути, для всього людства) того зажадає”. Дозвіл “на кров по совісті”, але заради “руйнування сьогодення в ім’я кращого” визначає позицію Раскольникова.
Достоєвський доводить, як дивовижно цей світогляд, тому що
Ідея Раскольникова жахлива. Вона ділить людей на “вищих” і “нижчих”, на “право имеющих” і “тварина тремтячу”, на людей і нелюдей. Ця ідея антигуманна: вона звільняє людей
Він не може собі простити, що з егоїстичного прагнення затвердити свою силу зробив божевільний учинок: “…треба було довідатися тоді… чи воша я, як всі, або людина? Чи зможу я переступити або не смогу!.. Чи тварина я тремтяча або право маю”. Стражденно він приходить до переосмислення моральних цінностей: “Хіба я старушонку вбив? Я себе вбив”. Моральні борошна Раскольникова збільшуються тим, що слідчий Порфирій Петрович догадується про його злочин, і тому зустрічі з ним – новий етап самоперевірки Родіона, джерело подальшого перетворення. “Страждання – велика річ”, – говорить Порфирій Петрович. Він радить Родіонові знайти нову віру й повернутися до гідного життя й указує на єдиний шлях самоствердження особистості: “Станьте сонцем, вас і побачать”.
Достоєвський затверджує, що тільки через позитивне, високе, людяне можна піднятися. Справжній носій віри у романі – Соня Мармеладова. Соня не є виразником авторської свідомості, але її позиція близька Достоєвському, тому що для неї вища цінність на землі – людин, людське життя. Коли Раскольникову стає нестерпно, він іде до Соні. У їхніх долях багато загального, багато трагичного. Соня відчула в Раскольникове головне: що він “жахливо, нескінченно нещасний” і що вона потрібна йому. Соня вважає, що Розкольників вчинив злочин перед Богом, перед землею росіянці й росіянином народом, тому й відправляє його каятися на площу, тобто серед людей шукати порятунки й відродження. Покарання власною совістю для Раскольникова страшнее, чим каторга. Він розуміє, що тільки в любові й каятті може знайти порятунок. Поступово Соня стає частиною його існування. Розкольників бачить: релігія, віра в Бога для Соні – те єдине, що залишилося їй “поруч нещасного батька й божевільної від горя мачухи, серед голодних дітей, потворних лементів і докорів”.
Для самого Достоєвського в понятті “Бог” злиті подання про вищі початки буття: вічній красі, справедливості, любові. І герой Достоєвського доходить висновку, що Бог – втілення гуманності, здатності служити нещасним, занепалим. Розкольників обертає свій погляд до каторжан, які поруч із ним, і розуміє, що він їм потрібний: засуджені, знедолені чекають його допомоги. Це перший проблиск щастя й щиросердечного очищення героя. Достоєвський приводить свого героя до думки про необхідність жити й затверджувати себе в житті не через людиноненависництво, а через любов і доброту, через служіння людям. Складно й болісний шлях Раскольникова до пізнання сенсу життя: від злочину до жалю й любові до тих самим людям, які хотів нехтувати, уважати нижче себе.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)