Філософські питання буття в лірику С. А. Єсеніна

У своїй філософській ліриці Єсенін ставить безліч питань, звернених у першу чергу до самого себе: чим я жив, що я встиг, для чого прийшов у цей мі?

Єсенін завжди відчував себе частиною цього миру. Часто він знаходив відгук своїм думкам у світі природи, тому його філософська лірика темно переплітається з пейзажною й наповнена аналогіями між законами людського життя й законами природи

Яскравий тому приклад – елегія “Відговорив гай золота” (1924).

“Золотий гай” – це й конкретний природний образ, але це й метафора – життя поета, людське буття взагалі. Філософський зміст розкривається через пейзажні замальовки

Тема зів’янення, відчуття останніх днів протягає в образі осіни. Осінь – час тиші, яскравих фарб, але в той же час – пора прощання. У цьому й полягає суперечливість нашого земного існування. Журавлі – це лейтмотив вірша, прощальної пісні з усім юним, свіжим, з “бузкової цветью” природи й, головне, з душею людини. Людина самотня, однак, ця бесприютность сусідить із теплим спогадом:

Коштую один серед рівнини голої,

А журавлів відносить

вітер у далечінь,

Я повний дум про юність веселої,

Але нічого в минулому мені не жаль

Життєвий шлях пройдений, природа завершила своє коло…

Співвідношення весни людини й багаття, що догоряє, життя виражено через зримий предметний образ: “У саду горить багаття горобини червоної, //Але нікого не може він зігріти”. Незважаючи на це, ліричному героєві не жаль минулого життя, тому що буття сприймається їм як минуще. “Кого жалувати? Адже кожний у світі мандрівник…” – у цих словах основа філософського відношення до життя. Всі ми породжені для того, щоб умерти, кожний з нас – малюсінька піщина у світовому космосі, кожний з нас – невід’ємна частина природи. Тому^-те ліричний герой порівнює свій передсмертний монолог з осіннім листопадом: ” Так я роняю смутні слова”.

Незважаючи на трагічне звучання вірша, спогаду про життя, що прошуміло, викликають у ліричного героя прийняття смерті як даності. Взагалі, ця елегія дуже схожа на сповідь ліричного героя – Єсенін піднявся над своєю особистою трагедією до загальнолюдських висот

Схожі думки звучать у вірші “Не жалую, не кличу, не плачу…”

Увяданья золотом охоплений,

Я не буду більше молодим” – у цих рядках міркування про неможливість повернути час назад. “Весняна гучна рань” – уособлення молодості природи й молодості життя. Почуття неизбивной суму, мотив невідворотного лиха ліричного героя перед особою всепоглинаючого часу й вічної природи знімається словом “процвесть” в останній строфі:

Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні,

Тихо ллється із кленів листів мідь…

Будь же ти вовек благословенне,

Що прийшло процвесть і вмерти

Саме до природи волає ліричний герой, саме з нею горше всього прощатися, коштуючи у фатальної риси. Людська душа й Мир єдині, однак, порию цю єдність порушується, трагічна дисгармонія руйнує ідилічне існування. Це може проявлятися в побутових, життєвих ситуаціях. Так, в “Пісні про собаку” людин з жорстокістю порушує закони природи, віднімаючи в матері новонароджених щенят. Це не тільки викликає материнське горе, особисту трагедію, але й стає причиною лиха всесвітнього розмаху: “Покотилися очі собачі Золотими слізьми в сніг”, ” У синю височінь лунко Дивилася вона, скиглячи, А місяць сковзав, тонкий, И зник за пагорб у полях”

Єсенін переконаний, що не можна втручатися в заданий хід життя, змінювати її темп. По^-особливому звучать рядка з вірша “Ми тепер ідемо потроху”: “И звірину, як братів наших менших, Ніколи не бив по голові”. Так і потрібно жити, розуміючи, що ти – не хазяїн природи, миру, а їхня частина. Потрібно насолоджуватися можливістю споглядати краси землі, потрібно просто жити, беручи від її все, що можна. У цьому, на думку поета, і є сенс життя: “Щасливий тим, що я дихав і жив. Щасливий тим, що цілував я жінок, М’яв квіти, валявся на траві”.

Бачачи відхід у мир іншої близьких йому людей, ліричний герой і сам відчуває наближення смерті. Він розуміє, що це може відбутися в будь-який момент. Від такої думки стає моторошно й тужливо, адже життя так прекрасне й так не хочеться прощатися з нею. Тим більше ліричний герой упевнений, що мир покійних не має нічого загального з нашим миром:

Знаю я, що не цвітуть там хащі,

Не дзенькає лебедячою шиєю жито

Тому перед сонмом що йдуть

Я завжди випробовую тремтіння

Але вірш закінчується жизнеутверждающе, як і майже вся філософська лірика Єсеніна. Поки ще є час, потрібно цінувати й дорожити тим, що ти живеш, любити людей, захоплюватися природою, жити в гармонії із собою й навколишнім світом

Міркуючи про природу, про Батьківщину, про свою особисту долю, поет неминуче приходить до думки про те, життя потрібно приймати такий, яка вона є: “Як прекрасна Земля И на ній людина!”






Твір моя улюблена пора року літо.
Філософські питання буття в лірику С. А. Єсеніна