Причини бунту Раскольникова: – бідність і безправ’я героя

Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” – найбільший філолофсько-психологічний добуток. Це роман про злочин, але по жанрі це не “детектив” і не “кримінальний роман”. Головного героя роману, Родіона Раскольникова, ніяк не можна назвати звичайним злочинцем. Це парубок з філософським складом розуму, завжди готовий прийти рятуйте! анализирующий своєї думки й учинки. Чому ж Розкольників пішов на злочин? Причини злочину неоднозначні

Розкольників, молода, талановита, горда, мисляча людина, поставлений віч-на-віч із усією

несправедливістю й брудом тих суспільних відносин, які визначаються владою грошей, прирікають на страждання й загибель чесних і шляхетних людей, незаможних трудівників, начебто сім’ї Мармеладова, і дають багатство й влада процвітаючим цинічним ділкам лужиним. Достоєвський нещадно оголює ці волаючі соціальні протиріччя, показує несправедливість власницького суспільства, злочинного у своїй основі

Закон і мораль охороняють життя й “священну власність” лихварки й відмовляють у праві на гідне існування молодому студентові Раскольникову. Розпусник Свидригайлов має можливість безкарно творити насильство над

беззахисними людьми, тому що він багатій, а чесна й чиста дівчина Соня Мармеладова повинна продавати себе, губити свою молодість і честь, щоб не вмерла з голоду її сім’я. Придавлений бідністю, озлоблений своїм безсиллям допомогти близьким людям. Розкольників зважується на злочин, на вбивство огидної старухи-процентщици, що витягає вигоду з людських страждань

Розкольників жадає мести за зганьблене й знедолене людство, за приниження й страждання Соні Мармеладовой, за всіх ті, хто доведений лужиними й свидригайловими до межі приниження, моральних мучень і вбогості

Протест і збурювання Раскольникова проти громадського порядку сполучаються з теорією “сильної особистості”. Презирство до суспільства, до його законів, моральним поняттям, до рабської покірності приводить Раскольникова до твердження про неминучість сильної, пануючої особистості, який “усе дозволено”. Злочин повинне було довести самому Раскольникову, що він не “тварина тремтяча”, а “теперішній владар, кому все дозволяється”.

Помилка Раскольникова в тім, що причини суспільного зла він бачить не в пристрої суспільства, а в самій природі людини й закон, що дає право сильним миру цього творити зло, уважає споконвічним, непохитним. Замість того щоб боротися проти аморального ладу і його законів, він треба їм і діє за цими законами. Раскольникову здавалося, що він відповідає за свої вчинки лише перед одним собою й що суд інших йому байдужний. Але після вбивства Розкольників випробовує важке, болісне почуття “розімкнення й роз’єднаності з людством”.

Дуже важливо зрозуміти й уявити собі моральні страждання, сумніви й жах перед майбутнім убивством, ту напружену боротьбу розуму й доброї натури, через які пройшов Розкольників, перш ніж взяти в руки сокира. Проти точного, холодного розрахунку, логічних доводів розуму повстає природне почуття чесної людини, якому чужо й огидно пролиття крові

Причини, що змусили Раскольникова “переступити через кров”, розкриваються поступово, протягом усього роману. Кульмінаційна сцена, де сам убивця перераховує, переглядає й в остаточному підсумку відкидає всі мотиви злочину, – сцена його визнання Соні. Розкольників аналізує причини свого злочину, і тут його теорія “дозволу крові по совісті” уперше зштовхнулася із Сониним запереченням права на вбивство людини. Обоє героя, що переступили норми моралі того суспільства, у якому вони живуть, зробили аморальні вчинки з різних спонукань, тому що в кожного з них є своє розуміння правди. Розкольників дає різні пояснення: “хотів Наполеоном зробитися”, допомогти матері й сестрі; посилається на божевілля, на озлоблення, що довело його до божевілля; говорить про бунт проти всіх і вся, про твердження своєї особистості (” чивоша я, як всі, або людина”). Але всі доводи розуму, казавшиеся йому настільки переконливими, відпадають один за іншим. Якщо колись він вірував у свою теорію й не знаходив ніяких заперечень проти її, то тепер, перед “правдою” Соні, вся його “арифметика” розсипається в порох, тому що він почуває хиткість цих логічних побудов, а отже, і безглуздість свого дивовижного експерименту

Теорії Раскольникова Соня протиставляє один простий аргумент, з яким Родіон змушений погодитися: “- Я адже тільки воша вбив. Соня, марну, бридку, злобливу. – Це людин-те воша! – Так адже я знаю, що не воша, – відповів він, дивно дивлячись на неї. – А втім, я брешу, Соня, – додав він, – давно вже брешу…” Сам Розкольників вселяє Соні не відраза, не жах, а жаль, тому що він безмежно мучиться

Соня велить Раскольникову принести покаяння відповідно до народних подань: покаятися перед опоганеної вбивством матір’ю-землею й перед всім чесним народом. Не в церкву, а на перехрестя – тобто на саме людне місце – посилає його Соня

Ідея, що проповідує Достоєвський у романі “Злочин і покарання”, у тім, що не можна прийти до блага через злочин, навіть якщо добро в багато разів перевищує зло. Достоєвський був проти насильства, і своїм романом він полемізує з революціонерами, що затверджували, що єдиний шлях до загального щастя – “призвати Русь до сокири”. Достоєвський перший у світовій літературі показав найглибшу гибельность індивідуалістичних ідей “сильної особистості”, зрозумів їх антигромадський, нелюдський характер.






Значення роману анна кареніна.
Причини бунту Раскольникова: – бідність і безправ’я героя