Сьогоднішня незалежна Українська держава постала не на голому місці. Довгий і тернистий шлях пройшов наш народ, поки скинув кайдани ненависного поневолення. А провідною зорею на цьому шляху сяяла йому горда Київська Русь – творіння Володимира та Ярослава. Пам’ять про неї переконувала наших предків у тому, що їхні зусилля не пропадуть даремно, що ми, українці, здатні самі бути господарями у своїй хаті, а всім зайдам – зась! Плекання державницької традиції стало головним завданням усіх свідомих українців. Серед них – ім’я І. А. Кочерги,
творчість якого не давала згаснути вогнику цієї традиції в часи сталінського мороку, а після закінчення Другої світової війни заграла їй осанну прекрасною драматичною поемою “Ярослав Мудрий”. На перший погляд, навіть трохи дивно, що тоді могла з’явитися п’єса, в якій прославляється київський князь, де підкреслено, що саме на берегах Дніпра-Славути утвердилася могутня держава, де будуються церковні храми, а серед них – Софія, де повноправними героями – учені монахи зі Святим письмом на руках. Однак не слід дивуватися. Мобілізуючи на боротьбу з фашизмом усі можливі ресурси людського духу, Сталін
був згідний заплющити очі навіть на те, що патріотизм, освячений віками, – сила, могутніша за радянський пафос. Усі нитки дійства у п’єсі ведуть до її центральної постаті. Ярослав – мудрий державобудівник. Цьому завданню він підпорядкував свої думи і вчинки. Особливо наочно шкала цінностей князя виявляється в ситуаціях вибору. Коли постає дилема: послати Єлизавету разом з Гарольдом до Норвегії чи лишити молодят біля себе, – Ярослав довго зважує. І приходить до висновку: такий сильний варяг, як Гарольд, у Києві буде опорою іншим варягам, а це – загроза державі, бо варяги хочуть “знов ісландську сестру на тиху Русь, як древле, опустить”. Тому князь прощається з улюбленою донькою, котра невдовзі помре на чужині від туги за рідним краєм. Навіть дружину Інгігерду, яка виявляється замішаною у варязьких інтригах, князь готовий відправити до монастиря. Не щадить він тих, хто не виправдав довіри. Тому позбавляє влади у Новгороді Інгігердиного свояка Ульфа, який загубив рать і слави не здобув. “Русь понад усе!” – любив казати князь. Ця його твердість у відстоюванні головної моральної цінності (адже коли не буде держави – тоді похитнуться й усі інші ідеали) – захоплює героїв п’єси, передається їм. Найкраще це проілюструвати ситуацією вибору. Чернець Микита, син новгородськогсГпосадника Костянтина, несправедливо (бувало й таке) покараного Ярославом, прибув до Києва, щоби по-мститися князеві за батька. Однак він бачить, яким потрібним і незамінним для Русі є Ярослав – і змінює своє рішення. Микита не піддається провокаційним намовам новгородських мужів Ратибора й Давида, йде в княжу дружину і гине за державу. За неї ж віддає життя під ножем ворога Милуша, а її коханий Журейко скаче в степи, аби розширювати на південь кордони держави. Вічно журитиметься Журейко за милою. Кохання і вірність – неминущі цінності, возвеличені у п’єсі. Героїчний Гаральд з мечем у руці обходив далекі країни, щоб славою здобути право на руку Ярославової доньки. Але не золота й дарів хоче Єлизавета собі як шлюбний подарунок – поетичне слово, лиш рожу чи тюльпан з могили співця Іоанна. Ось де справжні цінності – поетичне слово, натхненна Богом мудрість – Софія! Ярослав не шкодує задля Псалтиря – книги – ста золотих гривень. А за них можна було купити ціле село. Він збирає бібліотеку, яка, на жаль, згодом згорить у пожарищі монгольської навали, і для цього утримує при собі монахів-переписувачів. Один із них, Сильвестр, постійно допомагає князеві порадами. І сам правитель ніколи не забуває про Бога. Так зливаються ідеали державний і християнський. Своєю могутністю Київська Русь завдячує великою мірою Христовій вірі. Тому завершити хочеться словами, в яких Ярослав наче підсумовує моральні цінності та ідеали наших предків: … В моїх руках вся Руська держава Знов зібрана, єдина і міцна. Вона стоїть, немов свята стіна, Як захист всіх народів християнських, І всіх скарбів ученій вікових…
