Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті «Зачарована Десна»

Мабуть, природа вклала в Олександра Довженка ще змалку стільки оптимізму, що він бачив у світі тільки неповторну красу, а все потворне, зле відкидав від себе. Дитинство його проходило серед «неладу, плачу, темряви і жалю», тяжкої праці рідних, постійних нестатків. Але хлопець умів знаходити прості життєві радощі, радіти їм і самому життю.

Великими ласощами Сашкові здавалися «мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових», він смакував зеленими калачиками, вишневим клеєм та іншими нехитрими дарами природи, а найбільше любив моркву.

Вчитаймось

уважно в рядки кіноповісті. Письменник не прикрашає життя, не «лакує» його під впливом дорогих для нього дитячих спогадів.

Ось батько. Довженко пише про нього: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. …Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий». Разом із тим пив горілку і бив матір, мав негарний одяг. Письменник розумів, що це не від гарного життя, і батько, напевне, сам розумів ганебність такого стану, адже в очах його «завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи». «І все одно був красивий,- стільки крилося в ньому багатства.

Косив

він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї,- однаково. Коли стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний».

Мати Довженка – невсипуща трудівниця, над усе любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Любила співати, була ніжною і турботливою матір’ю. Але теж не безгрішною змальовує її письменник: вона ворогувала з дідом і бабою, вважала себе ворожкою, спалила дідів Псалтир. Та не це головне було в неї, якщо згадати, скільки роботи було на її плечах (родина була великою), скільки горя їй довелося пережити. За словами Сашка, у них «уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки».

Дід Семен, який «більш за все на світі любив сонце», «гарну бесіду і добре слово», був добрим духом «лугу і риби». Він умів так добре розповідати про «казкові нетрі старовини», що діти забували про все, вслухаючись у дідові слова. Але цей же дід Семен був войовничим та запальним, особливо у бійках за сіно. Та хіба можна не замилуватися його могутньою столітньою постаттю, читаючи, як він найкраще за всіх збирав у лісі гриби і ягоди, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, із старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо».

Теплим словом згадує О. Довженко не лише своїх рідних, а й односельців. Причому робить він це з об’єктивних позицій, вважаючи, що у кожної, навіть скромної за здібностями й непомітної людини є свій талант. Наприклад, Самійлу-косареві нічого більше так не вдавалося добре, як косити сіно: «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою,- легко і вправно.

Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». В усьому ж іншому він був зовсім «нездатний», але користувався повагою селян за свій косарський талант і невтомну працю.

Читаючи Довженкові рядки про людей, про чарівну Десну та інші принади природи, не перестаєш дивуватися, скільки любові вкладено в них письменником, скільки доброти, прихованого гумору! Думаю, це тому, що Олександр Петрович – вірний син свого народу і увібрав у себе кращі риси його національного характеру: пошану до людей, працьовитість, потяг до краси, природжений гумор, оптимістичне світовідчуття, терплячість.

Не закриває письменник очі й на вади: «Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі і радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей».

Хіба ці слова не звернені прямо до нашого покоління? Якщо поглянути ширше, то кіноповість «Зачарована Десна» – не лише автобіографія великого митця, а й біографія нашого прекрасного трудового народу на чудовій зачарованій землі. І палкий заповіт прийдешнім поколінням – любити життя, творити добро.

Варіант 2.

«Зачарована Десна» – це повість про історичну долю української нації, рідну українську природу. Розповідається про радощі й уболівання малою Сашка. Ці оповіді сповнені теплом спогадів і тонким гумором.

Олександр Петрович Довженко осмислює красу людини і природи. Письменник поетичною оспівує людей праці. Він показує їх величними у своєму трудовому повсякденні. Цс прабаба Марусина, яка співала чарівні пісні, мати, що любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».

Батько Олександра Довженка – ідеал трудівника для нього. «Багато бачив я гарних людей але такого, як батько, не бачив». Це надзвичайно талановита людина. «Одне, що у батька було некрасиве, – це одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий… аж плакать хотілося мені».

Дід Семен уособлює народну мудрість: лагідний, працьовитий, що прожив «під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок». Дід Семен збирав гриби та ягоди краще за всіх і розмовляв з травами, з усім живим. Олександр Петрович згадував про свого діда: «… орудував він косою, як добрий маляр пензлем, – легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». Усі ці образи трударів несуть у собі думку про безсмертя народу.

Важливу роль у повісті відіграє природа, що нерозривно пов’язана з життям людей. Взимку вони мерзли, влітку стомлювалися від сонця, восени місили болото, а весною їх заливало водою. Образ зачарованої Десни є символом, який проходить через увесь твір. Автор говорить про ріку з ніжністю, любов’ю: «благославенна будь, моя дівице Десно, що, згадуючи тебе вже мною літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим».

Коли я прочитав повість, то був вражений нею. Усі її образи – прекрасні, І хочеться хоч трішечки бути схожими на тих людей, про яких тільки-но читав.






Хліб у звичаях.
Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті «Зачарована Десна»