“Мартин Боруля” – приклад багатогранної творчості корифея українського театру
Першим поштовхом до появи професійного українського театру були п’єси Котляревського – “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник” тощо. Котляревський свого часу навіть був директором Полтавського театру, якщо не помиляюся. Потім з’явилися твори Квітки-Основ’яненка, шевченківський “Назар Сто – доля”, а потім – Емський указ і Валуєвський циркуляр. 1 вистави українською мовою було заборонено, та й майже не було гідних театрів і груп, а були балаганні інтермедії, вертепи, третьосортні драматургічні вправи якихось
Саме тому мені хочеться назвати подвижництвом діяльність М. Кропивницького, братів Тобілевичів, М. Заньковецької, М. Старицького. На перший погляд може здатись, що вони з нічого створили театр світового рівня. Але насправді такий творчий вибух абсолютно закономірний: його готували поміщицькі аматорські театри, фольклор, талановиті літературні п’єси. Професійний театр насправді виріс на суто національному фунті й охоплював дуже широкий спектр жанрів і тем з народного життя, історії. Кропивницький, засновник Трупи корифеїв, добирав акторів-самородків тільки з народу. Ролі, як на сцені, так
Звичайно, діяльність корифеїв не можна так чітко розділити на окремі царини. У їхній праці все було взаємопов’язане: режисерство, акторство, драматургічна творчість. Марко Кропивницький, Марія Заньковенька були акторами досить широкого плану, Іван Тобілевич найохочіше брав ролі таких собі резонерів. Проте його комедії досить багатогранні, вони мають у собі жанрові ознаки й трагічних, і драматичних творів. Це можна показати на прикладі трагікомедії “Мартин Боруля”
Іван Тобілевич, більш відомий під псевдонімом Карпенко-Карий, найбільше любив у житті і без чого не міг би існувати – це родина й театр, що були нероздільно пов’язані між собою.
Інколи моменти з історії сім’ї навіть з’являються в його п’єсах. Наприклад, неварто думати, що сюжет “Мартина Борулі” Карпенко-Карий запозичив у Мольє – ра. Такий самий випадок невдалої боротьби за права на дворянство є й у сімейній хроніці Тобілевичів. Чому вони його не здобули? А тому, що в старих документах у прізвищі Тобілевич замість “і” стояла літера “е”…
Можна сказати, що цей сюжет мандрівний, як сюжети давніх міфів та казок Трохи нагадує байку “Жаба й Віл”, у якій бідолашна пихата Жаба луснула, але таки не роздулася до волових розмірів. І підказаний цей сюжет реальними рухами в суспільстві. У Франції манія на завоювання дворянства почалася в сімнадцятому столітті, а в Російській імперії – на двісті років пізніше. Але причини гонитви за чином та титулом у цих країнах зовсім різні.
Французький буржуа, розбагатівши й відчувши власну силу, намагається за допомогою грошей підтягнутись до вищого щабля суспільства, він ніби каже: “і я з вами! Візьміть мене до свого кола!” Але це йому личить, як корові сідло. Його поведінка фарсова, комедійна, та й причина такої поведінки несерйозна, смішна.
А що ж штовхає на боротьбу українського “селянина-шляхтича”? Він не бідний, не обділений розумом, грошима, повагою таких, як і він, заможних селян. Чому ж у його голові так раптово виникла ця недоладна ідея? А згадаймо популярну в дев’ятнадцятому столітті ідею “маленької людини”, її амбіцій, її права на людське існування. Дворянство для Мартина Борулі – це не менше як засіб самозахисту. Довести пану Красовському, що той не гака вже й пава – що може краще заспокоїти розбурхане почуття власної гідності9 Як і в Журдена, у Борулі воно якесь хворобливе. Дворянство Борулі – як шинель Акакія Акакійовича: вій докладає до нього всіх своїх зусиль, грошей, не розуміючи, що його намагання марні, всі його гроші летять за вітром, а обожнювання чину й крючкотворної праці лиш принижують його.
Взагалі, пригадуються ідеї Сковороди про “еродну працю”: кожному своє, і не треба лізти в чужі сани. З іншого боку, можна заперечити: якби людина не ставила перед собою недосяжних цілей, вона мало чого досягла б у житті. Інколи й не передбачиш, як людина може змінити свою долю на краще.
Але Мартин Боруля, вочевидь, не цей варіант. Він навпаки ніби навмисне заганяє себе у глухий кут. Насправді він, звичайно, цього не розуміє. Напевно, це хворобливе засліплення – найпечальніше, що є в його образі.
Насправді ця комедія зовсім не смішна. Є комічні моменти – наприклад, поважна розсудливість Омелька в контрасті з нетерплячою дратівливістю його хазяїна. Чи сцена з Націєвським, де він підслуховує, як Мартин та Палажка обирають майбутніх кумів. Але в цілому після прочитання відчуваєш якесь розчарування в людях. Мені боляче бачити, як чесна і в цілому непогана людина будує свої надії на голому повітрі, як вона сподівається на ошуканців (згадаємо хоч повіреного Трандалєва).
Звичайно, у п’єси є свої закони і на сцені ніщо не відбувається так само, як у справжньому житті. Але кожна гарна драма, чи комедія, чи трагедія відтворює певний життєвий механізм. Відтворює рухи в суспільстві, а на їхньому тлі – рухи людської душі, її сподівання, прагнення. І змушує нас замислитись: а чи не створили й ми собі кумирів, як це зробив Мартин Боруля? Чи наші власні цілі гідні докладених нами зусиль?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)