Морально-етичні проблеми в комедії «Мартин Боруля»

Драматургічна спадщина І. К. Карпенка-Карого – це самобутнє й цікаве явище в історії вітчизняної театральної культури.

Невмирущу славу принесли митцеві його сатиричні комедії: «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта». Сюди ж належить і комедія «Мартин Боруля», яка піднімає важливі морально-етичні проблеми і цим самим стає в ряд безсмертних творів.

Драматург високо підносив роль сміху як засобу боротьби з людськими вадами. Дійсно, сміх – могутня зброя: те, над чим посміялися, втрачає свою значимість і з кумира перетворюється на предмет кепкування.

Сміх примушує кожного з нас критично подивитися на себе і прагнути позбавитись тих чи інших недоліків у своєму характері.

Сюжет комедії «Мартин Боруля» письменник будує на дійсних фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пішло чимало часу – і марно: дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було Тобилевич, а в нових – Тобелевич. Карпенко- Карий використав цей факт, аби висміяти намагання простої людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь

вивищитися над іншими.

Головний персонаж комедії – це людина із заможної верхівки села. Мартин Боруля не засліплений жадобою збагачення, не позбавлений деяких рис гуманності. Та, на жаль, це натура, скалічена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лінію». Коли б його спитали, навіщо йому те дворянство, він, певно, не зміг би пояснити як слід своє дивне бажання. Читаючи комедію, ми бачимо, що Мартин – гарний сім’янин, у домі порядок і достаток; і авторитет, і гроші – все це у нашого героя є. Чого ж йому ще треба? Виявляється, треба титула дворянського, який, на думку Мартина, зробить його паном, а пан – це не мужик…

У своєму домі цей «міщанин-шляхтич» (так назвав свого «героя» Журдена французький драматург Мольєр) заводить дворянські порядки, сам мучиться через свої химери, але терпить, бо вважає гаку «домашню перебудову» шляхом до політично-правового місця в поміщицько- капіталістичній державі, яке мало дворянство.

Мартин велить своїм дітям називати себе не татом, а «папінькою», а маму – «мамінькою». Він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, трудящої людини, від довгого лежання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче віддати заміж за «образованого чоловіка», сина Степана мріє бачити знатним чиновником. Смішно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім’ї Мартина, викликають нерозуміння і подив членів родннн.

Розв’язка – гостро драматична: Мартин скрізь зазнає поразки, і, нарешті, одна літера в прізвищі (Боруля – Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід Мартина не визнали дворянським.

Висміявши таку поведінку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставлення людини до своєї рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаїв.

Головне – не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною у всіх життєвих ситуаціях.






Україна в огні твір про трагедію українського народу.
Морально-етичні проблеми в комедії «Мартин Боруля»