Людвіг Ван Бетховен. Життєвий і творчий шлях
БЕТХОВЕН, ЛЮДВІГ ВАН (Beethoven, Ludwіg van) (1770-1827), німецький композитор, якого нерідко вважають найбільшим творцем усіх часів. Його творчість відносять як до класицизму, так і до романтизму; насправді ж воно виходить за рамки подібних визначень: твору Бетховена? насамперед вираження його геніальної особистості.
Бетховен народився в Бонні, приблизно 16 грудня 1770 (хрещений 17 грудня). У його жилах крім німецької текла і фламандська кров: дід композитора по батьку, теж Людвіг, народився в 1712 у Малині (Фландрія), служив півчим у Генті і Лувені й у 1733 перебрався
Бетховен виріс в убогості.
Загальне утворення Бетховена було настільки ж несистематичним, як і музичне. В останньому, однак, велику роль грала практика: він грав на альті в придворному оркестрі, виступав виконавцем на клавішних інструментах, у тому числі на органі, яким зумів швидко опанувати. К. Г. Нефі, з 1782 боннський придворний органіст, став першим дійсним учителем Бетховена (у числі іншого він пройшов з ним весь Добре темперований клавір І. С. Баха). Обов’язку Бетховена як придворного музиканта значно розширилися, коли ерцгерцог Максиміліан Франц став курфюрстом Кельнським і почав піклуватися про музичне життя Бонна, де розташовувалася його резиденція. У 1787 Бетховенові удалося уперше відвідати Відень – у той час музичну столицю Європи. По розповідях, Моцарт, послухавши гру юнака, високо оцінив його імпровізації і напророкував йому велике майбутнє. Але незабаром Бетховен повинний був повернутися додому – його мати лежала при смерті. Він залишився єдиним годувальником родини, що складалася з безпутного батька і двох молодших братів.
Обдарованість юнака, його жадібність до музичних вражень, палка і сприйнятлива натура привернули увагу деяких освічених боннських сімейств, а блискучі фортепіанні імпровізації забезпечили йому вільний вхід у будь-які музичні збору. Особливо багато зробило для нього сімейство Бройнінг, що взяло опіку над незграбним, але оригінальним молодим музикантом. Доктор Ф. Г. Вегелер став йому іншому на все життя, а граф Ф. Е. Г. Вальдштейн, його захоплений шанувальник, зумів переконати ерцгерцога послати Бетховена для навчання у Відень.
У Відні, куди Бетховен приїхав у друг раз у 1792 і де залишався до кінця своїх днів, він швидко знайшов титулованих друзів-меценатів.
Люди, що зустрічалися з молодим Бетховеном, описували двадцятилітнього композитора як кремезної молодої людини, схильного до франтівства, часом зухвалого, але добродушного і милого у відносинах із друзями. Розуміючи недостатність свого утворення, він відправився до Йозефу Гайдну, визнаному віденському авторитету в області інструментальної музики (Моцарт умер роком раніше) і якийсь час приносив йому для перевірки вправи в контрапункті. Гайдн, однак, незабаром охолонув до перекірливого учня, і Бетховен потай від нього став брати уроки в І. Шенка і потім у більш грунтовного І. Г. Альбрехтсбергера. Крім цього, бажаючи удосконалитися у вокальному листі, він відвідував протягом декількох років знаменитого оперного композитора Антоніо Сальєрі. Незабаром він ввійшов у кружок, що поєднував титулованих аматорів і професійних музикантів. Князь Карл Ліхновський увів молодого провінціала в коло своїх друзів.
Питання, наскільки середовище і дух часу впливають на творчість, неоднозначний. Бетховен читав добутки Ф. Г. Клопштоку, одного з попередників руху “Бури і натиску”. Він був знаком з Гете і глибоко почитав мислителя і поета. Політичне і громадське життя Європи того часу було тривожною: коли Бетховене прибув у 1792 у Відень, місто був схвильований звістками про революцію у Франції. Бетховен захоплено приймав революційні гасла й оспівував волю у своїй музиці. Вулканічна, вибухова природа його творчості – безсумнівно, утілення духу часу, але тільки в тім змісті, що характер творця був якоюсь мірою сформований цим часом. Сміливе порушення загальноприйнятих норм, могутнє самоствердження, грозова атмосфера бетховенської музики – усе це було б немислимо в епоху Моцарта.
Проте, ранні бетховенські твори багато в чому випливають канонам 18 в.: це відноситься до тріо (струнним і фортепіанним), скрипковим, фортепіанним і віолончельним сонатам. Фортепіано було тоді для Бетховена найближчим інструментом, у фортепіанних добутках він із граничною щирістю виражав самі таємні почуття, а повільні частини деяких сонат (наприклад, Largo e mesto із сонати ор. 10, № 3) перейняті вже романтичним томлінням. Патетична соната ор. 13 – теж очевидне передбачення більш пізніх бетховенських експериментів. В інших випадках його новаторство носить характер раптового вторгнення, і перші слухачі сприймали його як явну сваволю. Видані в 1801 шістьох струнних квартетів ор. 18 можна вважати самим великим досягненням цього періоду; Бетховен явно не поспішав з публікацією, усвідомлюючи, які високі зразки квартетного листа залишили Моцарт і Гайдн. Перший оркестровий досвід Бетховена зв’язаний із двома концертами для фортепіано з оркестром (№ 1, до мажор і № 2, сі-бемоль мажор), створеними в 1801: у них він, очевидно, теж не був упевнений, будучи добре знайомим з великими досягненнями Моцарта в цьому жанрі. У числі найбільш відомих (і найменш зухвалих) ранніх добутків – септет ор. 20 (1802).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)