Короткий виклад роману Домбровського Факультет непотрібних речей
Факультет непотрібних речей починається з подій, якими закінчується попередній роман: знайдене археологічне золото спливає з музею, зберігача Зибіна під цим приводом заарештовують (причому арешт обіцяє у випадку удачі відкритий алматинський процес на кшталт московських), піддають слідчої обробці, але звільняють, бо в органах Алма-Ати почалася чистка і щоб уникнути великих неприємностей деяких підслідних відпускають. У цьому романі є вірші (Везли, везли й завезли…, Поки це життя…), які сам Домбровський називав прологом і епілогом. Вони
У цьому суспільстві немає ніяких правил і норм, ні юридичних, ні моральних: вони скасовані. І коли Зибін на допиті нагадує следовательніце Долідзе про правові норми, які вироблялися тисячоліттями, та з легкістю відповідає: … Все це факультет непотрібних
Зображуючи механізм придушення особистості, Домбровський показує дивного героя – Зибіна, який не ховає своїх думок і суджень під час підлої і розважливою полювання за інакодумцями. Зибін думає вголос, багато і охоче міркує. Ця традиція російської класичної літератури дає відчуття спадкоємності епох. І не випадково письменник робить Зибіна зберігачем найдавніших цінностей людства. Думки і знання зберігача, мудрі, гірко-іронічні, витончено-стримані, немов почерпнуті ним із старовинної бібліотеки, де в тиші залів, в мерехтінні свічок на полицях стоять тиснені золотом стародавні фоліанти. Зибін вибирає свій шлях: не дивлячись на страждання і втрати, він залишається чесним. Потрапивши під прес державного механізму, герой не втрачає вміння любити, розуміти, жаліти. Свої душевні сили Зибін черпає не тільки в самому собі, для нього (як, втім, і для самого письменника) моральною опорою було християнство. Працюючи над дилогією, Домбровський вивчив величезну кількість книг про зародження християнства. Зокрема, його цікавило суд над Христом. Дослідженням судового процесу над Ісусом у романі займається отець Андрій (він пише книгу про далекі події). У процесі досліджень о. Андрій встановив, що крім Іуди був ще один зрадник, не явний, а таємний, і що без нього, без його свідчень, не змогли б засудити Христа. І ким був той, другий, так і залишилося таємницею.
Товариш по службі Зибіна Корнілов, потрапивши в спровоковану ситуацію, спочатку намагається якось лавірувати. Але з організацією, яка зробила шантаж одним з методів своєї роботи, це не вдається, і Корнілов стає інформатором на прізвисько Овід. Домбровським помічений парадокс: романтичний герой стає зрадником, бо сам донос виявляється справою благородною в суспільстві класової доцільності. Доля Корнілова і страшна, і така дрібна одночасно. Пригадується епіграф, взятий з Гоголя: Він помер і зараз же розплющив очі. Але він був уже мертвий і дивився як мрець. Давня історія таємного зрадника знову повторюється.
На заключній сторінці роману письменник примушує поглянути на ту лавочку, де збираються разом вигнаний слідчий, п’яний інформатор на прізвисько Овід і той третій, без якого ці двоє існувати не могли, не тільки з запаморочливої висоти Марса, а саме з тією, з якою можна побачити і зека, і стукача, і слідчого – побачити, зрозуміти, пожаліти. Використаний в структурі роману принцип антитези дозволяє виявити колірне протиставлення символів і образів: образу жінки-Життя (спогади Зибіна про улюблену) протистоїть образ жінки-Смерті (следовательніца); світу живої природи – мертвуща тиша канцелярії; сонячним відблисків південного моря – морок в’язниці; різнобарвному гомонящему базаром – мертва гай, задушена берізкою. У людини, що несе у світ зло, в очах навічно застигає страх, і він назавжди втрачає дану при народженні дивовижну здатність бачити світ у кольорі.
У Домбровського в Факультеті непотрібних речей тонко відчута грань між художньою подачею матеріалу і його публицистичностью. Тема деформації суспільства, нехтування соціальної справедливості, неповаги до людини хвилювала і А. Солженіцина у художньо-документальної епопеї Архіпелаг ГУЛАГ. Але при порівнянні цих двох унікальних творів можна відзначити відповідну врівноваженість тексту Домбровського і переважну публіцистичність тексту Солженіцина.
Заключна фраза роману відрізняється від основного тексту:
А трапилася вся ця невесела історія в літо від різдва Вождя народів Йосипа Віссаріоновича Сталіна в п’ятдесят восьме, а від Різдва Христового у тисяча дев’ятсот тридцять сьомий недобрий, жаркий і багате страшним майбутнім рік. Нижче стоять дати: 10 грудня 1964 – 5 березня 1975 р. і місце написання: Москва.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)