Короткий переказ “Дюймовочка”

Жила одна жінка, і не було в неї дітей. А їй дуже хотілося маленького дитинчати. От пішла вона до старої чаклунки й сказала:

– Мені дуже хочеться, щоб у мене була дочка. Чи не скажеш ти, де мені неї взяти?

– Чому не сказати! – відповіла чаклунка.- От тобі ячмінне зерно. Це зерно не простої, не таке, які ростуть на селянських полях і якими годують курей. Посади ти це зернятко у квітковий горщик, а потім побачиш, що буде

– Спасибі тобі! – сказала жінка й дала чаклунці дванадцять грошів

Потім вона пішла додому й посадила ячмінне зернятко у квітковий горщик. Тільки вона його посадила, зернятко відразу дало паросток, а з паростка виріс велику чудесну квітку, зовсім як тюльпан. Але пелюстки квітки були щільно стислі, точно в бутона, що не розпустився

– Яка чарівна квітка! – сказала жінка й поце

Ловала гарні строкаті пелюстки

И як тільки вона поцілувала пелюстки, там усередині, у бутоні, щось клацнула й квітка розпустився. Це був точнісінько тюльпан, але в самої чашечке на зеленій маточці квітки сиділа дівчинка. Вона була маленька-маленька, усього в дюйм ростом

Її так і прозвали Дюймовочкой.

Шкарлупка волоського горіха була її колибелькой, блакитні фіалки – периною, а пелюсток троянди – ковдрою. У шкарлупці вона спала вночі, а вдень грала на столі. Жінка поставила на стіл тарілку з водою й на краї тарілки поклала квіти, і довгі стеблинки квітів купалися у воді. Для маленької Дюймовочки тарілка з водою була цілим озером, і Дюймовочка плавала по цьому озеру на пелюстку тюльпана, як на човнику. Замість весел у неї були два білих кінські волоси. Дюймовочка цілі дай качалася на своєму чудесному човнику, перепливала з однієї сторони тарілки на іншу й розспівувала пісні. Такого ніжного голоска, як у неї, ніхто ніколи не чув

Один раз уночі, коли Дюймовочка спала у своєї колибельке, через відкрите вікно в кімнату влізла величезна жаба, мокра й потворна

Вона сплигнула прямо на стіл і заглянула в шкарлупу, де спала під пелюстком троянди Дюймовочка.

– От славна дружина буде моєму синкові! – сказала жаба

Вона схопила горіхову шкарлупку з дівчинкою й вистрибнула

Через вікно всад.

У саду протікала річка, а в самого її берега було топке болото. Тут^-те, у болотній твані, і жила стара жаба зі своїм сином. Син був теж мокрій і потворний – точнісінько як і його матері, стара жаба

– Коакс, коакс, брекке-ке-кекс! – тільки й міг він сказати, коли побачив маленьку дівчинку в горіховій шкарлупці

– Тихіше ти! Розбудиш її, і вона втече від нас! – сказала стара жаба.- Вона адже легше лебединого пуху. Посадим-ка її на саму середину ріки, на широкий аркуш латаття,- це цілий острів для тако’й крихти. Відтіля вже їй нізащо не втекти. А я тим часом улаштую для вас у тину затишне гніздечко

У ріці росло багато латать; їх широкі зелені листи плавали по воді. Найбільший аркуш був далі всіх від берега. Жаба підплила до цього аркуша й поставила на нього горіхову шкарлупку, у якій спокійно спала дівчинка

Рано ранком прокинулася Дюймовочка й раптом побачила, що вона на аркуші латаття; навкруги, куди не подивишся, вода, а беріг ледве даленіє. Дюймовочка дуже злякалася й заплакала

А стара жаба сиділа в тину й прикрашала свій будинок очеретом і жовтими лататтями – вона хотіла догодити молодій невістці. Коли все було готове, жаба поплила зі своїм бридким синком до аркуша, на якому сиділа Дюймовочка, щоб взяти її ліжечко й поставити в спальні. Стара жаба низько присіла у воді перед дівчинкою й сказала:

– От мій синок! Він буде твоїм чоловіком. Ви славно заживете з ним у нас втине.

– Коакс, коакс, брекке-ке-кекс! – тільки й міг сказати синок

Жаби взяли шкарлупку й спливли з нею, а Дюймовочка залишилася одна на зеленому аркуші й гірко плакала: їй зовсім не хотілося жити в бридкої жаби й виходити заміж за неї противного сина

Маленькі рибки, які плавали під водою, бачили жабу і її сина й чули, що вона говорила Дюймовочке.

Вони висунули з води свої голови, щоб подивитися на крихту-наречену. Як тільки рибки побачили Дюймовочку, їм стало жахливо шкода, що такій чарівній дівчинці прийде жити з жабами. Не бувати ж цьому! Рибки з усією річки підплили до аркуша латаття, на якому сиділа Дюймовочка, і перегризли стеблинку аркуша

И от аркуш латаття поплив за течією. Плин був сильне, аркуш із дівчинкою плив дуже швидко. Тепер жаба ніяк не могла б наздогнати Дюймовочку.

А Дюймовочка плила усе далі, і маленькі пташки, які сиділи в кущах, дивилися на неї й співали:

– Яка гарненька маленька дівчинка!

Гарний білий метелик увесь час пурхав навколо Дюймовочки й нарешті опустився на аркуш: вуж дуже йому сподобалася маленька дівчинка. Тоді Дюймовочка зняла із себе пояс,...

один кінець накинула на метелика, а іншої прив’язала до свого аркуша, і аркуш поплив ще швидше.

Раптом мимо пролетів хрущ. Він побачив Дюймовочку, схопив її й відніс на дерево, а зелений аркуш латаття поплив далі, і з ним метелик – він адже був прив’язаний і не міг звільнитися

Бідна Дюймовочка дуже злякалася, коли жук схопив її й полетів з нею на дерево. Але хрущеві і горя було мало. Він сів високо на дереві, погодував Дюймовочку солодким квітковим соком і сказав їй, що вона йому дуже подобається, хоча вона й зовсім не схожа на хруща

Потім до них прийшли гості – інші хрущі, які жили на тім же дереві. Вони розглядали Дюймовочку з голови до ніг, а жучка-панянки потискували щупальцями

– У неї тільки дві ніжки! – говорили одні

– У неї навіть немає щупалець! – сказали інші

– Яка вона тонка! Вона зовсім як людина! – сказали треті

– Вона дуже некрасива! – вирішили нарешті всі жуки

Отут хрущеві, що приніс Дюймовочку, поки-

Залось теж, що вона дуже некрасива, і він не захотів більше тримати її в себе – нехай іде куди знає. Він злетів з нею вниз і посадив її на ромашку

Дюймовочка сиділа на квітці й плакала: їй було кривдно, що вона така некрасива. Навіть хрущі прогнали її.

Все літо прожила Дюймовочка одна-одинешенька в лісі. Вона сплела собі із трави колибельку й повісила цю колибельку під велику лопушину, щоб її не замочив дощик. Вона їла солодкий квітковий мед і пила росу, що щоранку знаходила на листах

Так пройшло літо, пройшла й осінь. Наближалася довга, холодна зима. Усе пташки полетіли, квіти зав’янули, а великий лопух, під яким жила Дюймовочка, пожовк, засох і згорнувся втрубочку.

Дюймовочка тремтіла від холоду: плаття її все розірвалося, а вона була така маленька, ніжна – як їй не мерзнути! Пішов сніг, і кожна сніжинка була для Дюймовочки те ж, що для нас ціла лопата снігу. Ми адже більші, а вона була вес-те з дюйм ростом. Вона загорнулася було в сухий аркуш, але він зовсім не грів, і Дюймовочка сама тремтів як осінній аркуш

Тоді Дюймовочка вирішила піти з лісу й пошукати собі притулку на зиму

За лісом, у якому жила Дюймовочка, було велике поле. Хліб з поля вже давно забрали, і тільки короткі сухі стеблинки стирчали з мерзлої землі

У поле було ще холодніше, ніж у лісі, і бедняжка зовсім змерзнув. І от Дюймовочка прийшла до норки польової миші; вхід у норку був прикритий сухими стеблинками й билинами. Польова миша жила в теплі й достатку: кухня й комора в неї були повнісіньким хлібними зернами. Дюймовочка стала в порога, як старчиха, і попросила подати їй шматочок ячмінного зернятка – вона два дні нічого не їла

Але Дюймовочке зовсім не хотілося виходити заміж за сусіда – це адже був кріт

Незабаром кріт справді прийшов у гості до польової миші. Він був такий важливий, учений і богатий; шуба на ньому була оксамитова й дуже гарна

Будинок у нього був у двадцять разів більше, ніж будиночок польової миші. Там було багато більших кімнат і довгих коридорів, але сонце ніколи не заглядало туди. Кріт терпіти не міг сонця й не виносив квітів – він адже їх ніколи не бачив

Дюймовочку змусили співати для важливого гостя, і вона проспівала дві пісеньки, так так добре, що кріт відразу полюбив її. Але він не сказав ні слова – він був такий статечний і солідний пан

А потім кріт прорив під землею довгий підземний хід від свого будинку до самої норки польової миші й запросив стару мишу й Дюймовочку прогулятися по цьому підземному ході

Кріт взяв у рот гнилушку – у темряві адже гнилушка світить однаково що свічка – і пішов уперед, висвітлюючи довгий і широкий коридор. На полпути кріт зупинився й сказав:

– Тут лежить якийсь птах. Але вам її нема чого боятися – вона мертва

И кріт проткнув своїм широким носом дірку в стелі. Денне світло проникнуло в підземний хід, і Дюймовочка побачила мертву ластівку. Це був теперішній птах, з пір’ям і із дзьобом; вона, мабуть, умерла недавно, на початку зими, і впала в норку крота

Крильця мертвої пташки були міцно притиснуті до тіла, ніжки й голова заховані в перинки. Бідна ластівка, напевно, умерла від холоду. Дюймовочке стало дуже шкода її, вона так любила пташок – адже вони ціле літо співали їй свої чудесні пісеньки. Але кріт штовхнув ластівку своїми короткими лабетами й сказав:

– Тепер вуж не посвистиш! Так, не хотів би я народитися от такою пташиною! Вона тільки й уміє цвірінчати так щебетати, а прийде зима – що їй робити? Помирай з голоду й холоду. От уже моїм дітям зими не прийде боятися


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...