Варіант композиційного аналізу образу Елізи Дулітл

На сучасному етапі розвитку викладання української й зарубіжної літератур у школі композиційний аналіз, основи якого були викладені ще М. О. Рибниковою в роботі “З питань композиції” (1924 р.), набуває значного поширення як серед учених-методистів, так і серед учителів-практиків. Уміло використаний, композиційний аналіз дає змогу глибше проникнути в єдність форми й змісту художнього твору, виявити їх взаємовплив і взаємовизначеність. Наслідком цього стає формування в естетичній свідомості школярів повнішого макрообразу твору, що вивчається. Під час опрацювання значних за обсягом і поліфонічних за змістом художніх творів, які важко’ сприймаються учнями як цілісні явища, композиційний аналіз – це, на нашу думку, чи не єдиний засіб пов’язання в естетичній свідомості школярів форми й змісту твору, забезпечення його розуміння як єдиного цілого.

Зокрема, цей вид аналізу доцільно застосувати, аналізуючи п’єсу Бернарда Шоу “Пігмаліон”. Оскільки “роман у п’яти діях” або “поема в п’яти діях” англійського класика щодо композиції є “авторською новітньою драмою”, тобто в межах естетики “нової драми” Шоу створює авторський театр, де чільне місце посідають як композиція п’єси, так і композиції створених у ній образів.

Провідний композиційний прийом, до якого варто в даному разі привернути увагу учнів, стосується специфіки створення художнього образу головної героїні п’єси. Умовно його можна назвати “з’ява Елізи Дулітл”. Справді, головна героїня п’єси щоразу постає перед глядачами якоюсь новою гранню, і це – її нові “з’яви”, щонайсуттєвіше пов’язані з тим, що саме (у внутрішньому плані насамперед) являє собою щоразу Еліза.

Маємо зауважити, що, відповідно до жанрової специфіки “Пігмаліона”, ці “з’яви” героїні пояснюються драматургом за допомогою ремарок, тому саме аналіз останніх (оскільки в них особливим чином “задається” поведінка Елізи в розвитку дії) має випереджати безпосередню роботу учнів над відповідними моментами тексту.

Перша “з’ява” Елізи знайомить нас із її зовнішнім виглядом та дає певне уявлення про характер героїні: “Привабливою її не назвеш. їй років вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній матроський капелюшок із почорнілої соломки, добре припорошений лондонською курявою і навряд чи коли чищений. Волосся, яке давно варто було б помити, набуло неприродного мишачого кольору. її пальто, звужене в талії, ледве сягає колін. Під пальтом – коричнева спідниця та фартух із грубої тканини. Черевики теж знали й шите, й пороте. Видно, що вона намагалася причепуритися, проте в порівнянні з дамами навколо це справжня замазушка. Рисами обличчя вона їм аж ніяк не поступилася б,...

якби їх добре відмити. До того ж дівчині не завадило б звернутися до зубного лікаря”1.

У першій “з’яві” Елізи все невипадково: і підкреслена увага Шоу до зовнішності квіткарки, явно непрезентабельної, особливо на тлі “дам” (як тут не пригадати тих самих “дам” і їхнє ставлення до Елізи у вітальні місіс Хігінс!); і тонкий, але цілком зрозумілий натяк на те, що в героїні приховане певне прагнення до якогось особливого саморозвитку – адже “по-своєму” вона дуже помітно намагається “облагородити” власну зовнішність (та чи є на це змога у дівчин-ки-квіткарки?!). Окрім того, у цій “з’яві” досить чітко простежується певна “потенційна готовність” Елізи стати кращою, ніж вона є. Суперечність між природними даними героїні й тим, яке “життєве оформлення” вони отримують, також більш ніж очевидна: “гарненька” зовнішність і прагнення “охайності” відступають перед непереборним для Елізи впливом життєвих умов. Тому можна зробити підсумок, у першій дії п’єси перед глядачем з’являється замазушка-квіткарка, котра з усіх сил намагається не випустити свого шансу й “витиснути” максимум можливого для себе з тих життєвих обставин, що підкидає їй доля.

Друга “з’ява” Елїзи – її прихід до лабораторії Хігінса. Тут ремарка вказує вже не так на зовнішність героїні, як на її ставлення до себе, людей та життя: “Входить КВІТКАРКА при повному параді. На ній капелюх із трьома страусовими перами: жовтогарячого, блакитного та червоного кольору; фартух тепер майже чистий, і пальто з грубої вовни теж почищене. Пафос цієї жалюгідної постаті, з її наївною поважністю й удаваною статечністю, зворушує Пікерінга…”.

Отже, глядач бачить, що Еліза ретельно готувалася до візиту, намагаючись справити гарне враження на Хігінса: вона не лише “прикрасила” капелюх, а й у міру можливостей “причепурилася” (звернімо увагу на фартух і пальто). Можна навіть сказати, що в такий спосіб вона намагалася викликати до себе повагу, як зараз кажуть, “підняти” себе в очах професора. Але, підкреслимо, неприхований “пафос” появи Елізи пояснюється зовсім не цими зовнішніми змінами. Вона почувається господинею ситуації, своєрідною благодійницею, котра на своєму бажанні брати уроки англійської мови дає змогу Хігінсові дещо “заробити”.

Схоже, дівчина справді вдоволена собою, оскільки вона не лише вишукано (на своє переконання!) одягнена, тобто прекрасна зовні, а й, і це для неї є головним, контролює ситуацію. На її думку, вона має доволі грошей, аби оплатити уроки Хігінса (ще один самообман Епізи), їй, мовляв, “задарма” нічого не потрібно!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Варіант композиційного аналізу образу Елізи Дулітл