Короткий зміст казки Комора сонця Пришвіна М. М

І “В одному селі, біля Блудова болота, у районі міста Переславль-Залесского, осиротіли двоє дітей. Їхня мати вмерла від хвороби, батько загинув на Вітчизняній війні”. Діти були дуже милі. “Настя була як Золота Курочка на високих ніжках. Волосся в неї… відливали золотом, ластовиння по всій особі були великі, як золоті монетки…

Тільки носик один був чистенький і дивився нагору. Митраша був моложе сестри на два роки. Йому було всього тільки десять років із хвостиком. Він був коротенький, але дуже щільний, лобатий… Це був хлопчик упертий і сильний.

“Мужичок у мішечку”, – посміхаючись, називали його між собою вчителі в школі”. “Після батьків все їхнє селянське господарство дісталося дітям: хата пятистенная, корова Світанок, телушка Дочка, коза Дереза, безіменні вівці, кури, золотий півень Петя й порося Хрін”. Всі сусіди намагалися допомогти осиротілим дітям, але вони й самі непогано справлялися з господарством. Так ще й допомагали у всіх суспільних роботах.

Діти жили дружно. Настя клопотала по господарству, а Митя взяв на себе “всю мужицьку роботу” так навчився витісувати дерев’яне начиння – і її охоче в нього брали. Дякували добром. ІІ “Кисла й дуже корисна для здоров’я ягода журавлина росте в болотах улітку, а збирають її пізньою осінню. Але не всі знають, що сама-сама гарна журавлина, солодка, як у нас говорять, буває, коли вона перележить зиму під снігом “.

Митраша й Настя зібралися за журавлиною. “Ще до світла Настя задала корм всім своєю твариною. Митраша взяв батьківську двоствольну рушницю “тулку”, манки на рябчиків і не забув теж і компас”. Батько пояснив йому колись, для чого потрібна стрілка. Настя бере із собою більший кошик – а раптом відшукають у лісі заповітне містечко (“палестинку”).

Про неї ще батько розповідав. Ще батько говорив про страшне місце Сліпу єлань. Це дуже топке місце в болоті. Багато там загинуло тварин, люди теж пропадали… І от біля цієї Єлані і є “палестинка, вся червона, як кров, від однієї тільки журавлини.

На палестинке ще ніхто не бував! ” Взяли із собою молока, хліба й вареної картоплі. ІІІ Діти перейшли Блудово болото. Піднялися на пагорб за назвою Висока грива.

Звідти виднілася боріна (пагорб, що поростив лісом) Дзвінка. У стежки стали попадатися перші клюквини. Діти кидали її в рот і повторювали: – Яка солодка! Ця весняна журавлина була солодкої тільки в порівнянні з осінньої, але сільські діти були звичні.

Брат лякає сестру: – Батько говорив, отут є страшний вовк Сірий поміщик. – Пам’ятаю. Той самий, що порізав перед війною наша череда. Митраша, “мисливець із подвійним козирком”, говорить, що їх-те вовк Не торкне – у них адже рушниця.

Діти чують голос птахів і звірів – всі вони хочуть виговорити “якесь загальне всім, єдине прекрасне слово! “. Випь, бекас, заєць – усі вимовляють своє “Здраствуй! “. А от почувся й журавлиний клич – виходить, незабаром зійде сонце.

Але чутний і виття – чи не Сірий поміщик це виє? Митраша вмовляє сестру йти до палестинке по стрілці компаса, а не тією широкою стежкою, який ходять всі люди. ІV, V “Років двісті тому назад вітер-сівач приніс два насіннячка в Блудово болото: насіння сосни й насіння їли. Обидва насіннячка лягли в одну ямку біля великого плоского каменю…

З тих пор уже років, може бути, двісті ці ялина й сосна разом ростуть. Їхніх корінь із малолітства сплелися, їхні стовбури тяглися нагору, поруч до світла, намагаючись обігнати один одного. Дерева різних порід боролися між собою коріннями за харчування, суками – за повітря й світло. Піднімаючись усе вище, товстіючи стовбурами, вони впивалися сухими суками в живі стовбури й місцями наскрізь прокололи один одного.

Злий вітер, улаштувавши деревам таке нещасне життя, прилітав сюди іноді покачати їх. І тоді дерева так стогнали й вили на всі Блудово болото, як живі істоти… ” Відпочивши на камені й зігрівшись у променях сонця, Настя з Митрашей послухали токування тетеревів. І знову Митраша вмовляє сестру йти по вузенькій стежинці – не по тійій, що більшість людей протоптало. Діти посварилися.

Брат пішов по слабенькій стежинці, сестра – по більше щільній. У Митраши не було із собою їжі – припас залишився в кошику в Насті. Десь поруч із ними бігає знайома дітям собака Травичка – більша, руда гонча із чорними ремінцями по всій спині. Осиротіла вона після смерті свого хазяїна – доброго старого Антипича.

Травичка “стала жити в лісі, як і всякий звір. Тільки дуже важко було Травичці звикати до дикого життя. Вона ганяла звірів для Антипича, свого великого й милостивого хазяїна, але...

не для себе. Багато разів траплялося їй на гонам піймати зайця. Підім’явши його під себе, вона лягала й чекала, коли Антипич прийде, і, часто зовсім голодна, не дозволяла собі є зайця…

” Виє Травичка від туги за хазяїном. “До цього виття давно вже прислухається вовк Сірий поміщик… ” VІ, VІІ Оповідач описує, як бригада по відстрілі вовків – він був у її складі – разом із сільськими селянами перебила вовчий виводок, оточивши його лігвище прапорцями. Вовки бояться червоного кольору. “Вовки йшли дуже обережно.

Загоничі нажали. Вовчиця пішла риссю. І раптом… Стоп!

Прапори! Вона повернула в іншу сторону й там теж: Стоп! Прапори! Загоничі натискали всі ближче й ближче. Стара вовчиця втратила вовчий зміст і, тикнувшись туди-сюди, як прийде, знайшла собі вихід і в самих воротцах була зустрінута пострілом у голову всього в десятку кроків від мисливця.

Так загинули всі вовки… ” Тільки досвідчений Сірий махнув через прапори. Цей самотній поранений вовк “за одне літо порізав корів і овець не менше, ніж різала їх раніше ціла зграя”.

Сірий поміщик полював і за собаками. Він “зробився грозою краю”. Травичка, гонча, учуяла запах хліба.

Люди! Хліб! Може, це новий хазяїн?

Нехай “маленький Антипич” – але хазяїн. От такому хазяїнові й носити б зайців – в обмін за турботу, за пещення… Травичка побігла по сліду Насті – адже хліб був у неї. VІІІ, ІX “Всі Блудово болото, з усіма величезними запасами пального, торфу, є комора сонця.

Так, саме так так і є, що гаряче сонце було матір’ю кожної травинки, кожної квіточки, кожного болотного кустика і ягідки. Усім їм сонце віддавало своє тепло, і вони, умираючи, розкладаючись, у добриві передавали його, як спадщина, іншим рослинам, кустикам, ягідкам, квітам і травинкам. Але в болотах вода не дає батькам-рослинам передати все своє добро дітям. Тисячі років це добро під водою зберігається, болото стає коморою сонця, і потім вся ця комора сонця, як торф, дістається людині в спадщину”.

Митраша пробирається по компасі. Ялинки й інші деревця здаються йому бабусями-чаклунками. “Земля під ногою став як гамак, підвішений над тінистою безоднею” . Митраша “нітрохи не злякався, – що йому було боятися, якщо під його ногами тропа людська: ішла така ж людина, як і він, – виходить, і він сам, Митраша, міг по ній сміло йти”.

Тільки вирішив він пройти більше прямим шляхом. І провалився в болото. “І рвонувся. Але було вже пізно.

Зопалу, як поранений, – пропадати так вуж пропадати, – навмання, рвонувся ще, і ще, і ще. І відчув себе щільно охопленим з усіх боків по самі груди. Тепер навіть і сильно дихнуть йому не можна було: при найменшому русі його тягло долілиць. Він міг зробити тільки одне: покласти плиском рушницю на болото й, опираючись на нього двома руками, не ворушитися й заспокоїти скоріше подих. Так він і зробив: зняв із себе рушниця, поклав його перед собою, обперся на нього тією й іншою рукою.

Раптовий порив вітру приніс йому пронизливий Настин лемент: – Митраша! Він їй відповів. Але вітер був з тої сторони, де Настя, і ніс його лемент в іншу сторону…

” А “Настенька побачила таке, що не всякої клюквеннице дістається хоч раз у житті своєї побачити… Місце, заховане між кустиками ялівця, і було саме тої самої палестинкой, куди Митраша прагнув по компасі”. Стільки було журавлини, що Настя поповзла за нею, забувши не тільки про брата, але й про усім на світі.

Отут до Насті й вийшла Травичка. Загавкала. Ім’я собаки Настя точно не пам’ятала. Покликала: – Муравка, Муравка, я дам тобі хлібця! І отут згадала про брата – і заплакала.

X, XІ Почувши гавкіт і виття собаки, Сірий кинувся на голос. Він адже полював на собак. А собака вирішив принести Насті зайця й кинувся за ним. Під час полювання Травичка наткнулася на загрузлого в болоті Митрашу. Він назвав її першим ім’ям, що дав їй Антипич спочатку, мисливським, від слова “труїти”: – Запал!

Собака підповз до хлопчика. Він схопив неї за лабети – і вона витяглася його з болота! Так, хлопчик схитрував – але так він урятувався. А потім уже радісним голосом знову покликав збентеженого собаку.

“Травичка кинула всі свої коливання: перед нею стояв колишній прекрасний Антипич. З вереском радості, довідавшись хазяїна, кинулася вона йому на шию, і людина цілувала свого друга й у ніс, і в очі, і у вуха”. Так Антипич “повернувся” до свого собаки у вигляді нового хазяїна. XІІ Митраша вибрався з болота. Собака став гнати йому назустріч зайця.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...