Кам’яний хрест як художній символ трагізму життя бідняка в новелі В. Стефаника “Камінний хрест”
Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі – там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі “Камінний хрест” В. Стефаник.
Земля для селянина – наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує
Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий “обіцяний рай”. Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого “горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле”, бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади. Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на цій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди-прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… “два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада”.
Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що “слова не годен був заговорити”. Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому “утраченим щастям”, єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А “камінний хресток” виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.
Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок – згусток болю та розпачу разом зі сльозами: “Як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач”.
Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він – це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він – символ трагізму життя українського селянина-бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)