Взаємозв’язок усього сущого на землі (за новелою Стефаника «Камінний хрест»)

26.09.2011

На межі ХІХ-ХХ століть у літературі та мистецтві в цілому утверджується новий стиль – експресіонізм (фр. expression – вираження). В українській літературі його започаткував В. Стефаник, традиції якого підтримали Тодось Осьмачка, М. Куліш, О. Довженко, у сценічному мистецтві – Лесь Курбас.

Представники експресіонізму прагнули знайти спільну основу в людині, тварині та рослині, тобто в тому, що створив Бог. Основні мотиви їхніх творів багатогранні: увага до простої людини-трударя, пошук коренів людського зла, впевненість у тимчасовій відсутності добра; сенс страждання і смерті людини; паралельне існування прекрасного і потворного; готовність допомогти ближньому; взаємозв’язок усього сущого на Землі.

Проблеми вирішувалися на сторінках творів як малих, так і великих епічних жанрів. Експресіоністи мали на меті відродити давню істину: «…не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі, бо весь Космос є нерозривною цілісністю».

Кращим зразком творів, написаних у стилі експресіонізму, можна назвати новелу В. Стефаника «Камінний хрест», написану на основі подій 1890-1910 pp., коли безпросвітні злидні гнали галицьких селян в еміграцію до Америки. Проводи на чужину нагадують письменнику, вихідцю із Західної України, похорони з масовим голосінням.

Паралельно з проблемою еміграції, яку автор засуджує, В. Стефаник як майстер психологічної новели, наслідуючи модерністські тенденції, «сотворив собі свій світ» і на сторінках новел зобразив життя галичан, порушив філософську проблему про зв’язок усього сущого на землі.

Головний герой новели – Іван Дідух. Разом з конем і возом він лишає «за собою сліди коліс і копит». Це селянин-трудівник, який обробляє горб, що тримає його на цій Землі. Усе життя Іван працює, запрягши себе поряд із конем. І хоч праця на горбу виснажувала його сили, вона приносила йому радість і щастя: Іван любив свій горб і намагався перетворити його на родючу ниву.

Але, орючи землю, Іван Дідух порушував довкілля: «придорожнє зілля й бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди», які знищують цілісність. Символічний образ будяка, який уп’явся в ногу селянина, уособлює прокляття Землі людям за порушення гармонії у природі.

У творі йдеться про паралельне існування добра і зла, прекрасного і потворного. Потворне допомагає виявити красу і колорит справжнього життя, воно натякає на причини людських страждань. Автор не ідеалізує головного героя, і в той же час ставиться до нього із симпатією – тінь Івана на горбі порівнюється з тінню велетня. Але його тінь «просувається нивами й заслоняє їм сонце». Здається, селянин розуміє...

цілісність світу, тому й виконує місію, покладений на нього Богом. Якщо це так, то й він, простий селянин, – творець Всесвіту.

Іноді постать Івана змальовується потворною: «важка праця пригнула його до землі», він виглядає так, «як би два залізні краки стягали його тулуб до ніг».

У новелі – виразний натяк на первородний гріх перших людей, які на шляху до цивілізації втрачали контроль над своїми діями, оголошуючи себе господарями на цій Землі. Доречно тут згадати слова Бога, звернені до Адама, коли останнього виганяли з Раю: «Проклята земля через тебе. Важкою працею живитимешся з неї в усі дні життя твого. Терня і будяки буде вона тобі родити… В поті чола твого їстимеш хліб, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято».

У цих рядках – глибокий філософський зміст, роздуми про справжнє життя, де переплетене гарне і бридке, про причину людських страждань, про людське життя, яке може бути яскравим лише за умови єдності з довкіллям, про єднання фізичного і духовного.

Проблема, визначена у темі твору, ще більше загострюється, коли Дідух разом зі своєю дружиною вирішує поїхати до Канади. Від’їзд на чужину ще більше порушує зв’язок із навколишнім середовищем: зникає відчуття єдності з Космосом, рідною землею, людьми. Іванові здається, що він «кам’яніє». Образ-символ каменя тлумачиться літературознавцями як омертвіння душі. «Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі». Якщо Дідуха сприймати як камінь, то перлина, яка в художній літературі ототожнюється з чимось чистим, кришталем, – символ того духовного життя, яке котиться по мертвому камені.

Драматизм переживань головного героя посилюється майстерно підібраними елементами: тужливий спів із старим Михайлом, танок із дружиною, камінний хрест на пагорбі. Від цих деталей холоне серце і на душі моторошно.

Іван і його дружина добре розуміють, що всі емігранти, покидаючи рідні місця, назавжди втрачають ідентичність, а боротьба, яку вони ведуть за межами своєї держави, безуспішна. Це відчуття викликає невимовний біль, глибину якого автор передає словами: «ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася».

Доречно підтвердити попередню думку словами О. Кобилянської, за свідченням якої, між словами цієї новели «тиснулись великі сльози, мов перли», які спадали на обличчя закам’янілих селян, що втрачали зв’язок з рідною землею.

Таким чином, В. Стефаник у новелі «Камінний хрест» показав, що основна причина людських страждань у діях самої людини, якщо людина порушує космічну цілісність, їй ніколи не побачити раю у своєму краї.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)
Loading...