Особливості самобутньої манери Стефаника-новеліста

У своїй творчості В. Стефаник найчастіше звертається до галицького села з його горем, бідою і наругою над хліборобським родом. Новели письменника сповнені життєвої правди і сили, автор переймався чужим життям, чужим болем. «Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки»,- писав він про причини трагедійного начала своєї творчості.

Те, про що писав, переживав щоразу, а тому творчий процес нагадував процес самоспалення, від чого «цілими жменями паде… волосся», а ті історії, «як опирі, кров випивають». Можливо, в цьому секрет нечисленності

новел письменника, динамізму й точності його слова.

Біда й розпука галицького села на зламі століть «коротко, сильно і страшно» відображена письменником у новелі «Камінний хрест». У ній драматично показано трагедію безземельного селянина Івана Дідуха: спродування родинного гнізда і еміграція в пошуках хліба та роботи до далекої Канади.

Змальовуючи історію життя сільського бідняка, прозаїк розмірковує над тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім – над проблемою моральної осідлості, зв’язку з рідного землею. І аби увічнити цей зв’язок з рідною землею, без якої герой

втрачає останню силу і почуває себе скаліченим птахом, якому не піднятися більше у височінь, Іван ставить по собі і своєму життю камінний хрест. Канада для нього рівнозначна смерті, а тому, як і в останню передсмертну годину, Іванові хочеться «віпрощатися» перед людьми, аби позбутися тягаря своїх дум, своєї печалі.

Письменник уникає докладних описів, проте добирає такі деталі, такі слова й образи, з допомогою яких проникає до найглибших глибин людської душі. Колись ще Іван Франко звернув на це увагу, сказавши, що Василь Стефаник, «мов магічною лампою», уміє «підсвітити» ситуацію зсередини.

П’яний танець як ознака божевілля, прадавня пісня про осіннє листя як психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, камінний хрест як символ титанічної праці й поховання людини заживо – це ті художні засоби, які не тільки поглиблюють драматизм загальної розповіді, а й надають твору психологічної яскравості і художньої довершеності. Слово Стефаника володіє такою магічною силою, що читач співпереживає разом з героями і наче поринає в сповнене глибокого смутку життя галицького села.

У новелі «Новина» нас до глибини душі вражає не лише трагедія дітовбивства як наслідок нелюдських умов існування, а и трагічне роздвоєння в душі батька: дати дітям повільно сконати в голодних муках чи позбавити їх цих нелюдських страждань. Не моральне звиродніння, а соціальні умови штовхають батька на цей жахливий крок, і автор підсилює цей свій висновок, розкриваючи переживання героя.

Покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю, герої Стефаника мають внутрішню мораль. Світло від великості малої людини у Стефаника таке потужне, що не помітити його було неможливо. «Стискаю міцно Башу руку, то ту, котра так сильно малює двома барвами, – писала О. Кобилянська. – Чорною і тою, що її лілія носить».

Письменник сам був свідомий в життєствердності свого слова, а тому й казав на своєму ювілеї у Львові 1926 року: «Я оптиміст… Коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, – то це оптимізм».






Скласти листа до бабусі.
Особливості самобутньої манери Стефаника-новеліста