Трагізм долі українського селянина-бідняка в новелі «Новина»

«Стефаник, один із найцікавіших українських письменників XX століття, навчив мене пильно вглядатися в людську душу. Василь Стефаник, як і Хемінгуей, залишається недосяжним взірцем для сучасних новелістів…», – писав видатний поет сучасності Іван Драч. «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина», – сказав російський письменник Максим Горький, прочитавши новели Стефаника.

Справді, лаконізм вислову досягає у Стефаника крайньої межі, за якою – глибока прірва людського горя, страждань, важких переживань. Щоб збагнути отой лаконізм,

можна звернутися до єдиного рядка. Цей рядок з того епізоду, коли Гриць, кинувши дітям кусень хліба, потрясає хату страшними прокльонами, які пронизують серце холодом і страхом.

А що ж діти? «Дівчата не слухали татової бесіди (яке мирне слово!), бо таке було щоднини – і щогодини, і вони привикли»,- пише новеліст. Що криється за цими словами? Голодні дівчатка не реагували на батькові крики, бо кусень хліба забирав до решти їхню увагу. Це – по-перше.

А по-друге, батько лементував щодня і щогодини, очевидно, тому, що шукав виходу із свого жахливого становища, а його не було. І, по-третє, діти таки відчували, що не зі зла батько

кидає на них ті тяжкі прокляття. Нас тут вражає кожне слово, кожен порух душі персонажів. Богдан Лепкий після прочитання новели писав, що в нього «мурашки побігли по спині.

Тремчу цілий, як у пропасниці, й заспокоїтися не можу… лише бачу нашу землю, нашого хлопа і його велике горе». Гак, страшно її читати, особливо коли згадаєш, що описувані події автор не придумав, а поклав в основу новели реальний випадок, коли батько, залишившись з двома малими донечками без дружини, в страшних злиднях, топить їх у річці, щоб урятувати від ще страшнішої смерті – голодної.

Стефаник – майстер художньої деталі. Згадаймо опис голодних дітей: «їли хліб на печі… здавалось, то кістки в лиці потріскають». Або ще такі: «очі у дівчат були… як олово», вони не їли, а «глемедали» хліб. Усі ці деталі свідчать про виснаження дівчаток голодом.

Дуже влучні, психологічно вмотивовані художні деталі розкривають важкий психічний стан батька, що замислив жахливе. «Почорнів», «очі запали всередину», «камінь давив на груди» – ці подробиці досить промовисті. Нарешті Гриць Летючий наважився здійснити свій намір, і на душі стало важче, нестерпно важко. Тому він і «йшов довго лугами» та й став на горі.

Що побачив з гори: долину, луг? Ні, його увагу прикувала тільки ріка – «велика струя живого срібла». Він несе в собі і сумнів, і жаль, і жах. Батьківські муки страшні: «Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився», «чув на грудях довгий огневий пас, що пік у серце і голову».

Ця страшна трагедія викликає протест проти негідного становища людини на своїй землі, бажання щось змінити, кличе до пошуку виходу з тяжкого становища. Василь Стефаник виявив себе глибоким знавцем народної душі, складних тогочасних життєвих проблем. Він увібрав у своє серце людське горе, знайшов такі слова, «що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі». Недаремно «Новина» ще за життя автора була названа шедевром світової новелістики.






Яка повинна бути ідеальна людина.
Трагізм долі українського селянина-бідняка в новелі «Новина»