Гумореска “Хімічка”
Мої батьки отримали квартиру в сусідньому районі і мене перевели в іншу школу. Школа як школа, але найбільш усього мені сподобався урок хімії.
А вся справа була в тому, що вчителька по хімії майже не чула. З двох кроків чує, а як далі відійде, так робить вигляд, що чує. Над нещастям, знаю, грішно сміятися, та я й не сміюся, але ви самі розумієте, ми ж – хлопці! Наприклад, якась вчителька не прийшла на урок, а ми радіємо. Не тому, що вона захворіла, а тому, що не прийшла. І знаємо – ця ж вчителька, коли була маленькою, сама також раділа.
А вчителька,
Але всі ці тонкощі я дізнався набагато пізніше, а поки просто придивлявся. На першому уроці придивлявся, на другому придивлявся, а на третьому, чую, вчителька мене викликає.
– А ну, – каже, – Лепьошкін, розкажи нам, що ти знаєш про колошниковий газ.
А оскільки мені треба було будь якою ціною завоювати авторитет, з гордим виглядом виходжу до дошки і, дивлячись на вчительку по-дитячому ясними очима, кажу:
– Колошниковий газ утворюється в доменних печах… Тут я спіткнувся, але мені підказали:
– При виплавці чавуну.
Мій впевнений тон справив відповідне враження, і вчителька стала потихеньку відходити вбік.
Тут же я міняю тактику.
– Так от, – кажу, – сидить один кавказець в аеропорту на своїй валізі і мандарин жує. Підходить до нього міліціонер. “Послухайте, громадянине! Тут на чемодані непристойно сидіти! “. А той до нього: “Так це ж, шановний, не валіза, а гаманець мій”.
Реакція класу була природною. Бризнув сміх. Відчувши недобре, “хімічка” кинулася до мене.
– Колошниковий газ, – кажу, – це газ, який виходить з доменної печі…
Я щось ще сказав про газ, і вчителька знову заспокоїлася. Однак причину веселощів в класі, відчуваю, так і не вловила. А як тільки вона знову відійшла, я взявся за старе.
Якщо після першої жарти клас тільки підзавівся, то від другої він прямо-таки гримнув від сміху. Бо все це я розповідав з дуже і дуже серйозним виглядом. Ніби урок відповів.
І тут бачу – “хімічка” над журналом схиляється. “Цікаво, – думаю, – що вона мені поставить? Четвірку або п’ятірку?”. І витягуюся навшпиньки, щоб краще розгледіти було.
– Двійка, двійка, – каже, – Лепьошкін! Можеш не тягнутися.
Мені стало жарко.
– За що, – кажу, – двійка? Я майже все розказав! Я вчив!
– Сідай, – каже. – Вчив – це ще не значить вивчив.
Клас продовжував гуркотіти. Ніхто не міг заспокоїтися. Тільки не знаю – чи то з моїх жартів, чи то з того, що мені двійку вліпили. А мене така образа взяла, що навіть сльози на очі навернулися. Іду на своє місце і мало не реву з горя. Так добре почав і так погано кінчив. Тепер ніякого авторитету не буде.
А вчителька тим часом іншого до дошки викликає.
– Тепер, – каже, – ти, Санкін, розкажи нам про те, про що не зміг розповісти Лепьошкін. А то я дивлюся – всім весело, а ти спиш. Так про який газ нам зараз не міг розповісти твій товариш?.. Я жду!..
А сама на клас дивиться. Не дай бог, хто рот розкриє. Відразу зрозуміє, що була підказка.
– Ну, так що ж, – каже, – мовчиш? Який газ ми розбирали? Як називається?
Хтось ледве чутно підказав, але Санкін не розчув. А у мене така гіркота була на душі, що, здається, я був на все готовий. Тому, зробивши вигляд, що позіхаю, я з несамовитістю рвонув голосові зв’язки і досить грубувато викрикнув:
– Кікімара-шніковий газ! Ось як називається!
Я зовсім не думав смішити клас. Просто мені треба було трохи розрядитися. До того ж я знав, що “хімічка” все одно не почує.
А Санкін узяв та повторив. Причому діловито так.
– Ганна Павлівна! Нині на уроці хімії ми розбираємо кікімарашніковий газ…
– Який, який??
У кабінеті хімії піднявся такий регіт, що, здавалося, сюди увірвалося стадо диких жеребців.
Та й хімічка наша щось раптом поперхнулася і стала ні з того, ні з сього за сполученими судинами ховатися.
Загалом, йому вона теж поставила двійку. А мене – ще морально вбила.
– Ти ж, – каже, – Лепьошкін, зі своїми дотепами, я відчуваю, далеко підеш. Але школа є школа, тож завтра попрошу зайти до мене твоїх батьків.
Ось так і закінчився мій перший відповідь на уроці хімії. І тільки пізніше я дізнався, що наша “хімічка” прекрасно розуміла все… по губах.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)