Габріель Гарсіа Маркес. Осягнути художню дійсність творів допомагає автор
Розміщено від Tvіr в Среда 26 мая
Урок-дослідження: Осягнути художню дійсність творів допомагає автор
Тема. Габріель Гарсіа Маркес. “Стариган із крилами”.
Мета: розкрити особливості творчості Габріеля Гарсіа Маркеса, дослідити зрощення фантастичних елементів з побутовими деталями в оповіданні, розвивати аналітичні вміння, виховувати інтерес до латиноамериканської літератури.
Обладнання: портрет Г. Гарсіа Маркеса; виставка його творів; літературознавчий словник.
Хід уроку
Рольова гра “Розмова з письменником”
М. Варгас Льоса. (М. В. Л.). Коли ти говорив про самотність, я подумав, що це постійна тема всіх твоїх книг. Одна навіть називається “Сто років самотності”, і це цікаво, тому що твої книги завжди густо населені, вони багатолюдні…; але…глибинна тематика твоїх книг – це самотність.
Г. Гарсіа Маркес (Г. Г, М.). Я не знаю нікого, хто тією чи іншою мірою не відчував би себе самотнім. Самотність – ось що мене турбує… я думаю, що людина зовсім самотня.
М. В. Л. Я читав в одній статті, опублікованій у паризькому журналі, що ця самотність,
Г. Г. М. Я вважав, що самотність – загальні якості людської натури, але тепер починаю думати, що, можливо, це наслідок відчуження латиноамериканців, і в цьому плані я виступаю вже з соціальних, навіть політичних позицій більшою мірою, ніж передбачав.
М. В. Л. .. .Поговорімо про реалізм в літературі. Багато дискутують про те, що таке реалізм, які його межі. Поряд з цьому діалозі не йдеться конкретно про оповідання “Стариган із крилами”, але у ньому викладено чимало такого, що допоможе зрозуміти соціальні й естетичні погляди Г. Гарсіа Маркеса, його художні позиції тощо. Реальними, дуже правдоподібними подіями відбуваються речі, на перший погляд, нереальні. Можна сказати, що у твоїй книзі є низка маловірогідних епізодів. Вони скоріше поетичні, фантастичні, але не знаю, чи є у мене право назвати твою книгу фантастичною, нереалістичною і чи вважаєш ти себе письменником-реалістом або письменни-ком-фантастом, а може, на твою думку, такого розподілу робити не потрібно?
Г. Г. М. Вважаю, що у романі “Сто років самотності” … я виступаю як письменник-реаліст, тому що, на мою думку, у Латинській Америці все можливо, все реально.
Справа в тому, що ми, латиноамериканські письменники, часто не розуміємо, який прекрасний вимисел є в бабусиних казках, а діти вірять в цей вимисел. Саме дітям розповідають ці казки, і діти начебто допомагають їх створенню, і це прекрасно, як в “Тисячі і одній ночі”. Нас оточують незвичайні, фантастичні речі, а письменники вперто розповідають нам про маловажливі, повсякденні події. Гадаю, нам слід працювати над мовою і засобами виразності, для того щоб латиноамериканська дійсність стала частиною наших книг, щоб латиноамериканська література насправді відповідала латиноамериканському життю, де щодня відбуваються найрізноманітніші події.
Я вважаю, що потрібно щиро її, латиноамериканську дійсність, прийняти, бо це така реальність, яка може дати дещо нове світовій літературі.
М. В. Л. Отже, перед нами уже два елементи фундаменту, на якому стоїть письменник: особистий досвід і досвід культури, тобто читання. Але у твоїх книгах, крім великої фантазії, крім безмежної уяви і, звичайно, володіння технікою роману, є ще два чинники, які справили на мене велике враження: поряд з цією фантастичною реальністю і реальністю повсякденною, побутовою, у романі “Сто років самотності” є також реальність соціально-історична. А саме: війни полковника Ауреліано Буендіа відображають певний період в історії Колумбії. Йдеться вже не про суто вигаданий світ, а про зв’язки з конкретною реальністю.
Г. Г. М. Схоже, така вже дивна доля Латинської Америки, що реальні події тут постійно обертаються фантасмагорією. Я думаю, ми вже зрозуміли, що матеріал, з яким працює письменник, – це особистий досвід, досвід культури, історичні і соціальні факти. Найважча проблема – як перетворити цей матеріал, всі ці інгридієнти в літературу, в уявну реальність. Це суто літературна проблема.
М. В. Л. Які проблеми мови і вибору художніх засобів перед тобою поставали?
Г. Г. М. Будь ласка. Я почав писати “Сто років самотності”, коли мені було сімнадцять років.
М. В. Л. Чому б не розпочати із твоїх перших книг, з найпершої… ?
Г. Г. М. Першою і була книга “Сто років самотності”. Я почав її писати і раптом відчув, що ця ноша дуже важка. Я хотів розповісти про те, про що ти щойно говорив.
М. В. Л. Уже тоді, у тому віці, ти хотів розповісти історію Макондо?
Г. Г. М. Не тільки хотів, але й написав перший абзац – той самий, яким розпочинається роман. Але я зрозумів, що цю “ношу” мені не підняти. Я сам не вірив у те, про що розповідав, але оскільки я знав, що все це правда, зрозумів, що мої труднощі лише технічного характеру; я не володів літературними прийомами, стилістикою, аби в мою оповідь можна було повірити, аби вона стала правдоподібною. Тоді я облишив свій задум і написав чотири твори. Головні труднощі полягали в тому, що потрібно було знайти відповідну тональність і стиль оповіді, щоб читач повірив у неї.
М. В. Л. А які мовні проблеми перед тобою виникали? Мені здається, можна говорити про збагачення мови у романі порівняно з суворою, точною, функціональною мовою твоїх попередніх книг.
Г. Г. М. Так, за винятком “Опалого листя”. Це перший твір, який я написав після того, як зрозумів, що не готовий створити “Сто років самотності”, а потім з’явилися “Полковнику ніхто не пише”, “Похорон Великої Мами” та “Лиха година”. В цей час відбулись дуже важливі події у моєму житті: коли надрукував “Опале листя”, я думав, що маю продовжувати йти тим самим шляхом, але погіршилось суспільно-політичне становище у Колумбії. То був період, коли… я став політично свідомим і відчув свою причетність до драми країни. Я звернувся до історій, які зовсім відрізнялись від тих, що цікавили мене раніше, – до драм, безпосередньо пов’язаних із соціально-політичними проблемами Колумбії. Я не був згодний з їх трактуванням іншими колумбійськими романістами, які представляли насильство як “опис” вбитих, тільки як документ. Я завжди думав, що найтяжче у насильстві – це не кількість загиблих, а той жахливий слід, який воно залишає у суспільстві. Я зрозумів, що про речі, які мене в той момент цікавили, не можна говорити тією самою мовою, якою написано “Опале листя” і якою я хотів написати “Сто років самотності”. Я мав знайти мову, яка потрібна була для цього оповідання, і різниця в мові роману “Сто років самотності” та інших книг полягає в тому, що їхні теми різні. А я вважаю, що кожна тема потребує відповідної мови і її потрібно знайти. Тому я не думаю, що у романі “Сто років самотності” мова збагатилася порівняно з попередніми творами. Просто матеріал, з яким я мав справу в цьому романі, вимагав іншого підходу.
М. В. Л. Мене здивували твої слова про те, що книги, створені між “Опалим листям” і романом “Сто років самотності”, відповідають іншому світу, мають інший змют. Мені здається, що всі вони відображають різні аспекти історії Макондо, яку ти синтезував і завершив у своєму останньому романі. …Я хочу поставити тобі останнє запитання. Твої книги мали успіх на батьківщині, вони принесли тобі популярність, тобою пишаються у Колумбії, але я вважаю, що книга, яка по-справжньому принесла тобі швидку популярність, – це “Сто років самотності”. Якою мірою може вплинути на твою майбутню літературну роботу той факт, що ти раптом перетворився на зірку?
Г. Г. М. У мене виникли серйозні ускладнення. Я навіть подумав, що якби я раніше міг передбачити те, що відбувається з романом “Сто років самотності” (що його будуть продавати і поглинати як хліб), якби я знав про те, що відбувається, я б не став його публікувати. Я написав би “Осінь патріарха” і видав би обидва романи разом.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)