Твір про людську пам’ять, про те, як вона допомагає вдосконалитися людині

Закон життя жорстокий – все народжене коли-небудь зникає. Та це не повинно лякати людей. Навпаки: треба вірити, що життя прекрасне і постійно рухається вперед. Ніщо на світі не зникає безслідно. Людина успадковує пам’ять віків, надбання попередніх поколінь, давні традиції, вірування. Ми смертні, але безсмертний народ і безсмертя – в наступності поколінь. Мудрість віків зберігається у книжках та історії, а багатство народної душі – в пам’яті, у серці, у вчинках. Нам не потрібно щоразу, як маленьким, вчитися робити кожен крок. Це закладено

у нашій пам’яті. Так само ми повинні пам’ятати своє минуле, не повторювати помилок, опираючись на досвід поколінь. Завдяки пам’яті й донині живуть славні імена тих, хто творив нашу історію, державу. Досі дивують людство своєю мудрістю давньогрецькі філософи. Ми бережемо у в пам’яті перших християн, які несли духовне світло зневіреним. Пісні сліпих бандуристів бентежать людську душу уявними картинами кривавих боїв і страждань.

Я переконана, що саме пам’ять допомагає нам вдосконалюватись. Чи можна уявити собі дерево без коріння? Воно всохне, бо не зможе пити цілющої вологи, набиратися живильних

соків. Таким корінням для людства є пам’ять. Без неї воно загине. У серцях українців має жити пам’ять про славних князів київських, Марусю Чурай, Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, безіменних студентів, що гинули під Кругами, Івана Пулюя, митрополита Шептицького, В’ячеслава Чорновола… Бо інакше чого ми варті на світі?

Народна мудрість каже, що кожна людина повинна за життя посадити дерево, збудувати будинок, виховати сина. Мені тільки 17, але я вже виконала третину обов’язкового. У мене є дерево, посаджене моїми руками. Це було ранньою весною. Я зі своєю сім’єю поселилася в новому будинку. У мене ще не було подруг, і я часто сама гралася у пісочниці, сиділа на лавці, роздивляючись малюнки у книжках.

Якось, вийшовши з під’їзду, я не впізнала свого двору: він був вкритий густою щіточкою молодих дерев. Я зраділа, уявивши, як тут буде гарно влітку. Оглянулася кругом і раптом… Що це? Недалеко на землі лежав саджанець. Мабуть, його викинули або просто забули. Я розгубилась, не знала, що робити. Це тоненьке деревце було таким безпомічним, наче маленька покинута дітина. Взявши в руки саджанець, я заплакала і побігла додому. Мій мудрий батько все зрозумів без слів. Разом з ним я посадила деревце. Тато викопав ямку, а я обережно опустила в неї саджанець. Потім полила землю з маленького відеречка. З яким нетерпінням я чекала, щоб моє деревце виросло! Кожного дня прибігала дивитись, чи ніхто його не образив, не пошкодив, не зламав. З часом воно стало для мене рідним. Якось непомітно я подружилася з іншими дітьми двору, і ми разом доглядали наші саджанці. Але ніхто з них не мав свого, рідного дерева.

Пройшли роки. Я стала дорослою, а разом зі мною подорослішало й воно. Зараз це велика розлога верба з довгими красивими косами. В її затінку граються маленькі дітки, а я приходжу вечорами поговорити з товаришами про потаємне. Моя подруга-верба слухає розмови. Вона знає всі мої таємниці. Справді, дитинство – чудова пора. Як шкода, що воно вже пройшло, відшуміло серед вербового листя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Твір про людську пам’ять, про те, як вона допомагає вдосконалитися людині