Старий і Море (переказ стисло)


Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з’являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців но був свіжий – усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, – вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

– Діду Сантьяго, – сказав йому хлопець, коли вони піднімалися

Від берега, де залишили човен, – я міг би знову ходити в море з вами.

Тепер ми призбирали трохи грошей.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

– Ні”, – відказав старий. – Ти тепер на щасливому човні. Залишайся там.

– Але ж пригадайте, як ви колись вісімдесят сім днів підряд поверталися ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.

– Пригадую, – сказав старий. – Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.

– Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.

– Знаю, – сказав старий. – Так і має бути.

– Він зневірився.

– Еге, – сказав старий. – А от ми – ні. Правда ж?

– Правда, – відповів хлопець. – А що, як я почастую вас

пивом на “Терасі”, а тоді вже віднесемо додому снасть?

– Чому ж ні? – сказав старий. – Як ведеться між рибалками. Вони сіли на “Терасі”, й багато хто з рибалок почав кепкувати із старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося, – вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упоперек на дві дошки, а тоді, узявшись по двоє за кінці дощок і хитаючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану. Рибалки, яким попались акули, відтягли їх на рибозавод по той бік бухти – там їх піднімали на талях, видаляли печінку, відтинали плавці, білували, а тоді нарізували м’ясо стьожками на засіл.

Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на “Терасі” було затишно й сонячно.

– Діду Сантьяго, – сказав хлопець.

– Га? – озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про і. ііпіо минулі дні.

– Може б, я наловив вам сардин на завтра?

– Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку ііпкине Рохельйо.

– А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалили з вами, то ноч якось би прислужитися.

– Ти ж ось почастував мене пивом, – сказав старий. – Зовсім уже дорослий став.

– А скільки мені було, коли ви уперше взяли мене в море?

– П’ять років, і тебе ледь не вбило, коли я втягнув до човна ще дужу рибину і вона мало не розтрощила все на друзки. Ти це пам’ятаєш?

– Я пам’ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ви гамсе-Ііили її кийком. Пам’ятаю ще, як ви відштовхнули мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ви все гупали кийком, наче дерево рубали, а мені так солодкувато тхнуло кров’ю.

– Ти справді пам’ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?

– Я пам’ятаю все від самого першого дня, коли пішов з вами в море.

Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими

Іі сповненими любові очима.

– Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, –

Птзав він. – Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.

– То, може, я все-таки наловлю вам сардин? І ще я знаю, де можна дістати чотири живці.

– У мене лишилися від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скриньку.

– Я принесу вам чотири свіжих.

– Одного, – сказав старий.

Він ніколи не втрачав надії і впевненості. І тепер вони оживали а ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром.

– Два, – мовив хлопець.

– Нехай буде два, – погодився старий. – А ти їх не вкрав?

– Міг би й украсти, – відповів хлопець. – Але цих я купив.

– Дякую, – сказав старий.

Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи це пін зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.

– На такій течії завтра має бути добра ловля, – сказав він.

– Де ви збираєтесь ловити?

– Далеко в морі, а як вітер переміниться – поверну назад. Хочу нийти з бухти, поки не розвидніє.

– Я спробую умовити й свого порибалити ген у морі, – Сказав хлопець. – Тоді ми змогли б допомогти вам, якби ви підчепили на гачок щось путяще.

– Він не любить заходити надто далеко.

– Еге ж, – підтвердив хлопець. – Та я вже визирю щось таке, чого він не може добачити, – птаха над водою абощо, – і переконаю його вийти на простір.

– Він що – так погано бачить?

– Майже зовсім сліпий.

– Дивно, – сказав старий. – Він же ніколи не ловив черепах. ТІ лови занапащають очі.

– Але ж ви самі багато років полювали черепах на Москітному березі, а очі у вас добрі.

– Я не звичайний старий.

– А у вас стане сили впоратися із справді великою рибиною?

– Гадаю, що стане. До того ж я знаю чимало всяких способів.

– Ну, занесімо вже додому снасть, – сказав хлопець. – А тоді я візьму сітку й піду по сардини.

Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий узяв на плече щоглу, а хлопець поніс дерев’яну скриньку з тугими мотками міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні. Скринька з наживою лишилася в човні, під кормовою лавкою, разом із кийком, яким старий глушив велику рибу, витягаючи з води. Красти в старого ніхто б не став, та ліпше було занести вітрило й важку снасть додому, щоб їм не пошкодила роса; і хоч старий сам знав, що ніхто з місцевого люду не зазіхне на його добро, проте вважав зайвою спокусою залишати в човні ості й гарпун.

Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця господнього і ще одне – Мідної богоматері. То були пам’ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою.

– Що ви маєте на вечерю? – запитав хлопець.

– Казанок жовтого рису з рибою. Повечеряєш зі мною?

– Ні, я поїм удома. Хочете, я розпалю вогонь?

– Ні. Я потім сам розпалю. А може, з’їм і холодне.,

– Можна взяти сітку?

– Та певне.

Сітки в старого не було, і хлопець добре пам’ятав, коли вони продали її. Але обидва день у день отак прикидались один перед одним. Не було й ніякого казанка з рисом та рибою, і хлопець теж це знав.

– Вісімдесят п’ять – щасливе число, – мовив старий. – Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?

– Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ви посидите тут, на порозі проти сонечка?

– Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол. – Хлопець не був певен, чи вчорашня газета – не така сама вигадка. Та старий і справді витяг з-під ліжка газету.

– Мені дав її Періко у винарні, – пояснив він.

– Я наловлю сардин і повернуся. Покладу ваші й свої разом на лід, а вранці поділимо. А коли прийду, розкажете мені про бейсбол.

– Не може бути, щоб “Янкі” програли.

Боюся, щоб їх не побили клівлендські “Індіанці”.

– За “Янкі” не турбуйся, сину. Згадай-но про великого Дімаджо.

– Я боюся й “Індіанців” і детройтських “Тигрів”.

– Гляди, щоб так ти не забоявся й “Червоношкірих” із Цінціннаті чікагських “Білих панчіх”.

– Ви все там добре прочитайте, а тоді розкажете мені.

– Як ти гадаєш – чи не купити нам лотерейний квиток, щоб V номері було вісімдесят п’ять? Адже завтра вісімдесят п’ятий день.

– Можна, – сказав хлопець. – А чом би не вісімдесят сім? Прига-іугте, як вам тоді пощастило?

– Двічі такого не випаде. А ти певен, що знайдеш квиток на вісімдесят п’ять?

– Можу замовити.

– Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?

– Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.

– Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.

– Ви тільки не застудіться, діду, – сказав хлопець. – Як-не-як, уже вересень.

– Місяць великої риби, – мовив старий. – Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка,

– Ну, я йду по сардини, – сказав хлопець.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Поезія в житті людини.
Старий і Море (переказ стисло)