«Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…»
На роздоріжжі історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровського, Андрія Легіта, Тодора Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягнутися до рідної землі душею і словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легіта з вірша «Над росою»
О мій рідний куточку, о ненько моя Україно, Із чужини прийми цей мій спів – почування святе. Андрій Легіт під час війни потрапив до німецького полону, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав близько тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про життя
Є в його доробку чимало статей про навчання рідній мові дітей, які народилися в Англії. І сьогодні щосуботи він навчає дітей українознавства і радий з того, що має зв’язок з молоддю, яка народилася в Україні.
Він лауреат премій Української Мазепинсько – Могилянської академії наук 1983 року.
Здавалось би, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаймося у вірші поета і побачимо душу його? Чим живе вона, чим болить? Майже всюди – сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам’яті – розлука з матір’ю,
О, тату мій знедолений, прости!
Вернувся б я – та доля невмолима,
Бо тут неволя, варта і дроти,
А там Сибір чекає несходимий.
Цей вірш був написаний ще тоді, коли поет знаходився за колючим дротом табору в Італії. Але й у пізніших віршах ті ж мотиви: допомагає вижити, вистояти тільки Пам’ять:
І коли з блакиті чужини Ясен місяць промінням сія, То до тебе думками я лину На Вкраїну, голубко моя. Поет живе радощами, смутками, надіями; шукає ліки, які б оздоровили зболіле серце. Ми не знаємо добре творчість поета. Тільки нещодавно в житті митця відбулася величезна подія: в Україні видана найдорожча його збірка «Калинові шуми». Та й ті вірші, які є можливість прочитати, засвідчують те, що в туманному Лондоні, відірваний від рідної землі, живе поет, життя якого – «клубок на вітрі диму».
Коли читаєш вірші поета, то проймаєшся болем за його долю, бо в ній трагедія емігранта, для якого реальне, сьогоденне не існує, він живе минулим і майбутнім, а сучасного життя в нього нема.
Поет живе і нині палкою мрією про щасливе майбутнє України, плекає надію на зустріч з нею, вільною, сонячною: Рідне слово і рідні пісні, Рідна мово і рідна державо, Україно, явися ві сні! Україно, явися в уяві! А ось з іншого вірша: Невже весь вік чужих осель пороги Топтать на чужині?
Чи ще простелиться у рідний край дороги Колись мені?
Підбираючи матеріал до теми твору; я познайомилася з вихідцем з Ніжина, а нині українським поетом, вченим, який мешкає в Мюнхені, Ігорем Кочуровським – автором небагатьох поетичних книжок, перекладів, антологій.
Родина Кочуровських, емігрувавши з України в 20-ті роки, проживала довгий час в Аргентині. Уже після смерті батьків Ігор Кочуровський, пройшовши нелегкий життєвий шлях, опинився в Мюнхені.
Як і у Андрія Легіта, основні теми творів маловідомого українському читачеві поета віддзеркалюють ностальгію. Головний герой – мандрівник, що покинув рідну землю, або бандурист з розбитою бандурою. Перебравши скупі статті про І. Кочуровського, я приходжу до висновку, що поета-вигнанця переслідує постійне відчуття смерті. Тема втечі і ностальгії – одна з вічних тем світової літератури і трактується вона митцями по-різному, з урахуванням причин і мети втечі.
У Кочуровського втеча реальна. Герой його лірики тікає від жаху тоталітарного режиму. Вірші переповнені філософськими роздумами на тему: забувати чи не зрікатися рідної землі, яку маєш покинути, бо жити в ній не можеш, приймати чи не приймати чужину. Ліричний герой знаходить красу і в чужому краї і приходить до висновку: «Краса не є своєю чи чужою – вона лише одна». Хоч часом обрії рідної сторони і заперечують цю істину і, відповідно, втеча триває, ліричний герой відчуває себе мандрівником, шукає «потаємних брам».
І. Кочуровський продовжує традиції українського неокласицизму, започаткованого в Україні М. Зеровим і його однодумцями. Цим і пояснюється те, що ліричний герой збірки «В далекій гавані» крайню точку знаходить на цвинтарі, в царстві Смерті.
Взагалі, головний герой лірики Кочуровського – душа. Багато філософії у віршах Кочуровського. Так, він стверджує думку, що шлях до добра освічує Бог, а шлях до зла – диявол. Місце до постів добра й краси буде, доки житимуть людина їй світ.
Добро й краса потрібні сучасному світові, тому поезія Кочуровського приходить через кордони до свого народу, бо, як говорив В. Симоненко: Все на світі можна вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Батьківщина невидимою ниткою притягує людину до себе, пригортає до свого лона. І так буде завжди! Так чи варто тоді покидати межі рідного краю?! Щоб запобігти ностальгії, може тут, на рідній землі, сіяти «розумне, добре, вічне»?!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)