Український князь б’є чолом рідній Україні

Євген Маланюк (1897-1968) – один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизняної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім – старшиною армії Української національної Ради (УНР).

Після занепаду УНР 1920-го із тисячами таких, як сам, подався в еміГрацію. У таборі для інтернованих заснував літературний журнал «Веселка». В Чехос-ловаччині закінчив гідротехнічний відділ Української господарської

академії. Хвилі Другої світової війни занесли його аж до Америки. До самої смерті він прожив у Нью-Йорку, працюючи в інженерному бюро.

Ставлення поета до України було дуже складним і неоднозначним. Воно просякло як художню, так і публіцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття «Малоросійство», опублікована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає «малоросійство» як типове поняття, відносячи його не тільки до українців: «Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрійця, який, без особливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем».

З

його точки зору «малоросіянин» – пересічний тип імперської людини, позбавленої своєї національності. Причому проблема полягає не в систематичному знищенні української культури Росією, а в «національній капітуляції», визнанні своєї вторинності й «неповноти» свого народу й культури.

В українській історії «малоросійство» проявляється у безвіллі, хитливості, нерішучості, небажанні творити власну історію. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради 1918 року.

У «малоросіян» відсутня історична пам’ять. Вони не хочуть прислуховуватися до уроків минулого. Та саме в нашій історії Маланюк знаходить ліки від цієї хвороби. «Малоросійству» він протиставляє «мазепинство»: опертя, на прикладі гетьмана Івана Мазепи, на власні сили, церкву, культуру. Найважливішим етапом подолання цієї хвороби Україною він вважає набуття державності, незалежності нашого краю.

У Маланюковій поезії у ставленні до України тісно переплелися любов і ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох періодів. 1923 року він ще повен надій на революційне звільнення своєї Батьківщини: Несамовитим криком крови Роздерлися твої уста: сурмиш у рупор пурпуровий, Вагітна бурями повстань!

З несамовитого Синаю Ти – ураганом голосів – Гукаєш, кличеш, проклинаєш В своїй розіп’ятій красі.

(«Несамовитим криком крови») Проте укріплення в Україні більшовицької влади викликає несподівану реакцію поета:

Лежиш, скривавлена і скута, Мов лебідь в лютім полоні. Яка ж страшна твоя покута! Які глухі, жорстокі дні! Але від співчуття він переходить до гнівних обвинувачень: Ні, Ти не мати! Шал коханки У чорнім полум’ї коси, В обличчі степової бранки хміль половецької краси. Та Маланюк нарешті оговтується:

Прости, що я не син, не син Тобі ще, Бо й Ти – не мати, бранка степова! З твоїх степів летять птахи зловіщі А я творю зневажливі слова.

(«Псалми степу»)

Так він, зазначаючи небажання українців боронити рідну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й він не зробив усього, що залежало від нього, для цієї справи.

Така суперечливість гніву і пристрасної любові проходить через всю поетову творчість. Тільки 1941 року він висловлює надію на падіння більшовицької державної машини й звільнення вітчизни («Ми повертаємося всп’ять»). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.

Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любові й ненависті, в той же час піддає глибокому аналізові стан української державності та національної свідомості. Він постійно звертався до історії України в пошуках хибного повороту, який призвів до наявного стану справ.

Визнаючи невичерпність нашого духу («Невичерпальність»), він шукає помилки то в поразці Карла І у Полтавській битві («Полтава»), то у згасанні впливу на слов’ян більш цивілізованих і енергійних варязьких племен («Варязька весна»). Головний висновок його екскурсів у минуле в тому, що любов до вітчизни проявляється не в солодких піснях під кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних діях у вирі сучасного життя. Таким чином, Маланюк – поет глибокої думки і вольової напруги.

Він ворог ліричної розслабленості. Поезія, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину. А нинішня Україна саме такої людини і потребує.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Український князь б’є чолом рідній Україні