Блискуча сатира Михайла Євграфовича Салтикова-Щедрина
Творчість Салтикова-Щедрина, демократа, для якого самодержавно-кріпосницький лад, що панує в Росії, був абсолютно неприйнятний, мало сатиричну спрямованість. Письменника обурювало російське суспільство рабів і панів, бешкетування поміщиків, покірність народу, і у всіх своїх добутках він викривав виразки суспільства, жорстоко висміював його пороки й недосконалості
Так, починаючи писати Історію одного міста, Салтиков-Щедрин поставив перед собою ціль викрити каліцтво, неможливість існування самодержавства з його суспільними пороками,
Таким чином, Історія одного міста добуток сатиричне, домінуючим художнім засобом у зображенні історії міста Глупова, його жителів і градоначальников є гротеск, прийом з’єднання фантастичного й реального, що створює абсурдної ситуації, комічні невідповідності. По суті, всі події, що відбуваються в місті, є гротеском. Жителі його, глуповци, ведучі свій рід від древнього племені головотяпів, що не вміли жити в самоврядуванні й що вирішили знайти собі володаря, надзвичайно начальстволюбиви. Испитивающие несвідомий страх, нездатні самостійно жити, вони почувають себе
Так за допомогою використання гротеску Салтиков-Щедрин створює логічну, з одного боку, а з іншої сторони комічно-безглузду картину, однак при всій своїй абсурдності й фантастичності Історія одного міста реалістичний добуток, що зачіпає безліч злободенних проблем. Образи міста Глупова і його градоначальников алегоричні, вони символізують самодержавно-кріпосницьку Росію, владу, у ній що панує, російське суспільство. Тому гротеск, використовуваний Салтиковим-Щедриним в оповіданні, це ще й спосіб викрити огидні для письменника, виродливі реалії сучасної йому життя, а також засіб виявлення авторської позиції, відносини Салтикова-Щедрина до що відбувається Вроссии.
Описуючи фантастично-комічне життя глуповцев, їхній постійний страх, всепрощаючу любов до начальників, Салтиков-Щедрин виражає своє презирство до народу, апатичн і покірному-рабському, як уважає письменник, по своїй при роді. Єдиний лише раз у добутку глуповци були вільні при градоначальнике з фаршированою головою. Створюючи цю гротескову ситуацію, Салтиков-Щедрин показує, що при існуючому суспільно-політичному ладі народ не може бути вільний. Абсурдність же поводження сильних (символизирующих реальну владу) миру цього в добутку втілює свавілля й сваволя, чинимий у Росії високопоставленими чиновниками. Гротесковий образ Угрюм-Бурчеева, його систематичне марення (своєрідна антиутопія), що градоначальник вирішив будь-що-будь втілити в життя, і фантастичний кінець правління реалізація ідеї Салтикова-Щедрина про нелюдськість, протиприродність абсолютної влади, що граничить із самодурством, про неможливість її існування. Письменник втілює думку про те, що самодержавно-кріпосницької Росії з її потворним укладом життя рано або пізно прийде кінець
Так, обличающий пороки й абсурд, що виявляє безглуздість і, реального життя гротеск передає особливу злу іронію, гіркий сміх, характерний для Салтикова-Щедрина, сміх крізь презирство й обурення. Письменник часом здається абсолютно безжалісним до своїх героїв, надто критичним і вимогливим до навколишнього світу. Але, як говорив Лєрмонтов, ліки від хвороби можуть бути гірким. Жорстоке викриття пороків суспільства, на думку Салтикова-Щедрина, єдиний діючий засіб у боротьбі із хворобою Росії. Осміяння недосконалостей робить їх очевидними, зрозумілими для всіх. Невірно було б говорити, що Салтиков-Щедрин не любив Росію, він нехтував недоліки, пороки її життя й всю свою творчу діяльність присвятив боротьбі сними.
Пояснюючи Історію одного міста, Салтиков-Щедрин затверджував, що це книга про сучасність. У сучасності він бачив своє місце й ніколи не вважав, що створені їм тексти будуть хвилювати його далеких нащадків. Однак виявляється достатня кількість причин, завдяки яким його книга залишається предметом і приводом для пояснення подій сучасної читачеві дійсності
Однієї з таких причин, безсумнівно, є прийом літературного пародіювання, що активно використає автор. Особливо це помітно в його Звертанні до читача, що написано від імені останнього архіваріуса-літописця, а також в Описі градоначальников.
Об’єктом пародіювання тут є тексти давньоруської літератури, і зокрема Слово об полицю Игореве, Повість минулих літ і Слово про погибелі землі Росіянці. Всі три тексти були канонічними для сучасного письменникові літературознавства, і необхідно було виявити особливу эстетическую сміливість і художній такт, для того щоб уникнути вульгарного їхнього перекручування. Пародія особливий літературний жанр, і Щедрін виявляє себе в ньому щирим художником. Те, що він робить, він робить тонко, розумно, добірно й смішно.
Не хочу я, подібно Костомарову, сірим вовком нишпорити по землі, ні, подібно Соловйову, шизим орлом ширяти під облаки, ні, подібно Пипіну, розтікатися думкою по древу, але хочу ущекотать прелюб’язних мені глуповцев, показавши миру їхні славні справи й преподобний той корінь, від якого знамените це древо відбулося й галузями своїми всю землю покрило. Так починається глуповская літопис. Величний текст Слова… письменник організує зовсім по-іншому, помінявши ритмічний і значеннєвий малюнок. Салтиков-Щедрин, використовуючи сучасні йому канцеляризми (у чому, безсумнівно, позначилося те, що він виправляв у м. В’ятці посада правителя губернської канцелярії), уводить у текст імена істориків Костомарова й Соловйова, не забувши при цьому й свого приятеля літературознавця Пипіна. Таким чином, пародируемий текст надає всієї глуповской літопису якесь достовірне псевдоісторичне звучання, майже фейлетонне трактування історії
Сама Історія вибудувана творцем навмисно нелогічно, непослідовно. Великий сатирик подав основному змісту звертання видавця (у ролі якого він виступає сам) і звертання до читачів нібито останнього глуповского архіваріуса. Опис градоначальников, що надає книзі нібито историографичность і особливий зміст, складається з 21 прізвища (від макароннику-зрадника Клементия до майора Хвацький^-Хвацького-хвацький-перехопленн-хвацького, що сжегли гімназія й упразднили науки). У самій Історії увага до начальницьких осіб явно нерівнозначно: одним (Беневоленский, Брудастий, Бородавкин, Угрюм-бур-чеев) присвячено багато літературних сторінок, іншим (Ми-келадзе, Дю-Шарио) повезло менше. Це видно й за структурою Історії; три вступних роздягнула, один заключний Додаток (Виправдувальні документи, що містять градоначальствующие розумові й законопроектні вправи) і всього 5 основних розділів для оповідання про подвиги 21 управителя
Ніколи не було в Російській імперії міста за назвою Глупов, ніхто не зустрічав таких дивовижних, неправдоподібних начальників (з фаршированою головою, як в Івана Пантелеевича Прища).
М. Е. Салтиков-Щедрин показав себе блискучим знавцем езопової мови, наділив його в нібито літописну форму (літопис градоначальственних успіхів охоплює біля століття, причому вказуються, хоча й приблизно року правління). Ця пародійність викладу дозволяла письменникові говорити про сучасність, викривати офіційних осіб, не викликаючи цензурного втручання й гніву вищестоящих. Не зрячи Щедрін сам називав себе вихованцем цензурного відомства. Звичайно, тямущий читач угадував за виродливими картинами Глупова навколишнє життя. Сила сатиричного викриття Щедріним реакційних підвалин, на яких трималася російська монархічна влада, була настільки потужної, що фантастичний^-фантастичні-гротескно-фантастичні образи книги сприймалися як саме правдиве зображення життя
Чого коштує, наприклад, опис причин смерті градоначальников: Ферапонтов роздертий собаками; Ламврокакис заеден клопами; Баклан переломлений навпіл бурою; Фердищенко скінчив життя від об’їдання; Іванов від натуги осягти сенатський Указ; Микеладзе від виснаження сил та ін.
В Історії Щедрін мистецьки користується сатиричною гіперболою: факти справжньої дійсності здобувають у нього фантастичні обриси, що дозволяє сатирикові найбільше яскраво розкрити ту або іншу сторону образа. Але письменник не уникає й реалістичних замальовок. Так, дуже натуралістично описана пожежа в Пушкарской слободі солом’яного міста: видно було, як удалині копошаться люди, і здавалося, що вони несвідомо товчуться на одному місці, а не метаються в тузі й розпачі. Видно було, як кружляються в повітрі відірвані вихром від дахів клаптики запаленої соломи. Поступово одне за іншим займалися дерев’яні будови й немов танули
(1 votes, average: 5,00 out of 5)