Після нас – хоч потоп? (твір-роздум на суспільну тему)


Наші пращури вважали, що планета Земля – жива. У давніх міфах вона мала навіть своє ім’я. Проте минув час, і планета забула його. Вона забула шурхіт листя, запах чистого дощу, який змивав бруд, а не від якого ховалися. Земля забула подих повітря, прозору воду та імена звірів, що раніше жили. Вона забула навіть своє власне ім’я, бо прийшло суцільне лихо – вірус, що зветься людством.
Ми висушили ліси, і залишилася Земля без кіс, зелених та товстих. Ми забруднили воду – кров Землі та повітря – шкіру Землі, й вона почала задихатися. Ми оремо Землю, навіть не підозрюючи, що ранимо її обличчя, що ще кілька десятків років тому було чисте, мов у дитини, а тепер у рубцях, які ми полишили. Ми вбиваємо Землю наполегливо, завзято й нестримно, незважаючи на те, що вона наша мати, адже тільки матір може витримати таку наругу. Земля любить нас, своїх дітей. І бажає нам тільки добра, тому і не дасть нам знищити самих себе. Вона застерігає нас, простягує до нас руки, вона звертається до нас очима озер і ніби благає: “Зупиніться!” А натомість ми, діти Землі, йдемо все далі й далі, крокуємо упевнено вперед і думаємо: “Після нас – хоч потоп!” Ми навіть не замислюємося над тим, що цього “після нас” може і не бути! І якщо ми не зупинимося, то наші діти вдихатимуть штучний аромат штучних квітів, спів солов’я можна буде почути тільки по приймачу, а саме поняття “зелена планета” стане архаїзмом. Тож зупинімося, доки ще все можна виправити!



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір мініатюра мої друзі.
Після нас – хоч потоп? (твір-роздум на суспільну тему)