Безприданниця характеристика образа Огудаловой Лариси Дмитрівни

Огудалова Лариса Дмитрівна – головна героїня п’єси, безприданниця. У ремарці описана лаконічно: “одягнена багато, але скромно”, про її зовнішність ми більше довідаємося по реакції навколишніх. Примикає до амплуа бідної нареченої, що є предметом суперництва між декількома претендентами на її почуття або руку. Як і завжди, такій героїні наданий досить мнимий вибір, вона вибирає тільки в серце, тоді як права зробити вчинок насправді позбавлена. Л. любить Паратова як людини, що втілює й здатного подарувати їй інше життя. Вона “отруєна”

Паратовим, з ним у її свідомість раз і назавжди ввійшло подання зовсім про інший, поетичний і легкий світ, що неодмінно існує, але недоступний їй, хоча вона й призначена, на думку всіх навколишніх, саме для його Для Л. це мир фантазії, набагато більше поетичний, чим він є насправді, слідами цього миру в її власному житті є улюблені нею вірші, романси, мрії, які повідомляють його образу привабливість.

Виходячи за Карандишева, вона почуває себе приниженої, несправедливо присудженої до того життя, що їй здатний дати дрібний чиновник. Тим більше вона не може простити його особистого приниження, його невдач у спробах зрівнятися

з Паратовим, для неї усе більше й більше очевидної стає різниця між ними: “З ким ви рівняєтеся! Чи можливо таке осліплення! ” Вона не тільки не хоче відповідати його болісно честолюбним примхам начебто претензійного обіду, але й наодинці постійно вселяє йому, що не любить його, що він нескінченно нижче Паратова, за яким вона піде по першому його заклику: “Зрозуміло, якщо б з’явився Сергій Сергеич і був вільний, так досить одного його погляду…” У її душі відбувається боротьба між прагненням упокоритися з неминучою долею дружини бідного чиновника й тугою за яркою й гарним життям.

Почуття приниженості своїм жеребом і тяга до іншого життя спонукують Л. до спроби самої вирішити свою долю. Здається, що в цей романтичний мир шлях лежить через такий же романтичний, безрозсудний і ефектний учинок. Але цей учинок необачний, веде до загибелі, тому що зроблено в погоні за примарою, що персоніфікує собою Паратов, за тим миром, що існує тільки у віршах і романсах. Так само як і Карандишев, вона робить вибір на користь ілюзії, а не реальності. Для Островського ця спроба відразу, одним безрозсудним учинком одержати любов і щастя виглядає як відмова, втеча від власної долі.

Поїздка на чоловічий пікнік, що вона відчуває як акт власного вибору, відкриває Л. ока на її справжнє положення – призу, що заперечують друг у друга чоловіка: “Вони праві, я річ, а не людина. Я зараз переконалася в тім, я випробувала себе… я річ!” Умираючи, вона дякує своєму вбивці – Карандишева за те, що він дав їй можливість піти з миру, у якому розтоптаний високий ідеал і де вона почуває себе річчю, предметом купівлі-продажу: “Я любові шукала й не знайшла.

На мене дивилися й дивляться, як на забаву. Ніколи ніхто не постарався заглянути до мене в душу, ні від кого я не бачила співчуття, не чула теплого, серцевого слова. Але ж так жити холодно.

Я не винувата, я шукала любові й не знайшла. Її немає на світі… нема чого й шукати”. У її мовленні й поводженні використана стилістика жорстокого романсу, що одночасно володіє своєрідною поетичністю й граничить із вульгарністю, фальшю, “красивістю”: цитати з М. Ю. Лєрмонтова й Е. А. Баратинського сполучаються з висловленнями типу “Сергій Сергеич…

Це ідеал чоловіка”, “Bи – мій володар”. У цьому відбивається властивість самого ідеалу, що залучає Л. , вона по-своєму поетичний і одночасно внутрішньо порожній, фальшивий. У її жестах і репліках наліт мелодраматизму сполучається зі справжньою проникливістю й глибиною пережитого почуття: “Для нещасних людей багато простору в Божому світі: от сад, от Волга”.

Це сполучення робить роль Л. надзвичайно виграшної, вона залучила таких акторок, як М. Н. Ермолова й В. Ф. Комиссаржевская.






Будувати повітряні замки легше ніж.
Безприданниця характеристика образа Огудаловой Лариси Дмитрівни